Ахмед Рушди - Золотий дім

Тепер на картині я виокремив постаті завислих у повітрі жінок-вертольотів і розгледів маленький чорний силует зіщуленого чоловіка під ними, єдину постать із тінню на цій позбавленій тіней картині. Переслідуваний чоловік і привиди втраченого минулого, що женуться за ним. А сьогодення, як я тепер розумів, було нестабільне, будинки — викривлені й деформовані, немовби їх затуляла шиба старого нерівного скла. Цей міський краєвид засоціювався мені з «Кабінетом доктора Каліґарі». І я відразу згадав, як колись уявив собі Нерона Ґолдена в образі злочинного боса доктора Мабузе. Я не озвучив цього вголос, але запитав Апу про німецький експресіонізм. Він похитав головою:

— Ні, це викривлення зовсім не алюзійне. Воно реальне.

Виявилося, що він страждає на захворювання сітківки — макулярну дегенерацію.

— На щастя, волога форма, бо суха не лікується — просто втрачаєш зір і все. І також, на щастя, тільки в лівому оці. Якщо я заплющую ліве око, все видається нормальним. Але коли заплющую праве, світ стає ось таким, — він тицьнув великим пальцем у бік картини. — Взагалі-то я вважаю, що це ліве око бачить правду, — додав він. — Воно бачить усе спотвореним і деформованим. А воно ж таким і є. Праве око бачить фікцію нормальності. Отак я бачу і правду, й брехню, одне око для одного, друге для іншого. Дуже зручно.

Попри його звичний сардонічний тон, я помітив, що він збуджений.

— Ці привиди справжні, — виголосив він, зібравшись із силами. — Чомусь мені легше сказати це комусь такому недуховному, як ти. — (Колись я виклав йому свою думку про те, що слову «духовний», яким сьогодні окреслюється все що завгодно, від релігії до комплексів фізичних вправ і фруктових соків, треба на якусь сотню років дати спокій.) — І це не від наркотиків. Присягаюся. Вони просто з’являються посеред ночі, але часом і в білий день, у моїй спальні або на вулиці. Вони завжди безплотні. Зовсім прозорі. Іноді вони дзижчать і тріскочуть, фрагментарні, наче бракований відеозапис. А іноді дуже чіткі й виразні. Сам не розумію. Просто кажу тобі те, що бачу. Здається, в мене дах їде.

— Розкажи докладно, як це відбувається, — попросив я.

— Часом я нічого не бачу, — мовив Апу. — Іноді просто чую. Слова, що не можна розібрати або абсолютно виразні. Буває, з’являються також зображення. Що дивно, так це те, що вони не обов’язково говорять зі мною. Так, це кружляють мої колишні, напевно, але поза тим виглядає так, що вони живуть собі своїм життям, а я з нього виключений, бо сам себе виключив, і якесь таке гостре відчуття, ніби я зробив щось не так. Усі вони звідти, з дому, розумієш? Усі, — посмішка вже зникла з його лиця. Він виглядав пригніченим. — Я почав досліджувати природу видінь, — продовжив він. — Жанна д’Арк, святий Іван Богослов. Існують деякі подібності. Інколи вони спричиняють біль. Інколи з’являються десь і зсередини, з області пупка, наче тіло їх виштовхує. А іноді здається, що вони тільки зовнішні. Після всього дуже часто непритомнієш. Це виснажує. Ось що я можу тобі розповісти. Тепер скажи, що про це думаєш.

— Неважливо, що я думаю, — мовив я. — Скажи: а чому це все, по-твоєму, відбувається?

— Думаю, я некрасиво розпрощався, — відповів Апу. — Я був не в найкращій формі. Виїхав, не помирившись. Ось тут ти зі мною не погодишся. Ми розгнівали знайомих духів, божеств тієї землі. Це можна робити правильно й неправильно, а я, ми усі — ми просто рвонули геть, просто відірвали той клапоть сторінки, на якому стояли, і це було по-своєму насильство. Треба заспокоїти минуле. Я тепер дуже гостро відчуваю, що не можу побачити свого шляху вперед. Таке враження, що його просто немає. Або інакше: для того, щоб був шлях уперед, спершу треба здійснити подорож назад. От що я думаю.

— Це ти про що? — запитав я. — Я хочу сказати: хіба ти можеш скласти якусь жертву тому, хто за цим стоїть? Для мене це темний ліс. Я чогось не доберу.

— Я мушу повернутися, — пояснив він. — Принаймні Юба хоче туди з’їздити. Тож думай про це як про комбінацію туристичної подорожі й ліків проти ностальгії. Думай про це так, що мені потрібно з’ясувати, чи залишилося для мене там якесь «там». Тоді тобі не треба буде наражати на небезпеку свій раціоналістичний світогляд.

Останні слова він вимовив майже з люттю. Та потім — вибачлива усмішка, що мала згладити жорсткість його тону.

— А якби ти не поїхав, як думаєш, що було б?

— Якби я не поїхав, — відказав він, — тоді, думаю, темні сили з минулого прилетіли б з іншого кінця світу і, певно, знищили б нас усіх.