Ахмед Рушди - Золотий дім

Політичний період Апу саме завершився. Я мало не розреготався. Уперше за той день я спинив погляд на нових роботах, над якими він працював, і втішено зауважив, що Апу встиг позбутися надміру сильного впливу майстрів сучасного агітпропу — «Дайк Екшн Мешін!», Отабенґи Джонса, Коко Фаско — і повернутися до більш ранніх, набагато багатших і яскравіших образів, котрими живили його містичні традиції всього світу. Особливо мене вразило одне велике полотно горизонтального формату в яскравих помаранчевих і зелених тонах — потрійний портрет у натуральну величину його улюбленої чаклунки, ґрінпойнтської măe-de-santo , з улюбленими божествами, Орішею й Олодумаре, по боках. Містицизм і психотропні наркотики в мистецькій практиці Апу ніколи не віддалялися одне від одного, що, певно, і пояснювало появу його видінь.

— Ти тепер сидиш на аявасці, так? — запитав я.

Апу аж відсахнувся у вдаваному потрясінні.

— Жартуєш? Я ніколи не зрадив би своєї măe і її товаришів. — (Використання аяваски у шаманській практиці було пов’язане з бразильською релігією Санто Дайме, і наркотик іноді називали «дайме» на честь цього святого.) — Але, однозначно, я не Бога бачу в своїх візіях.

Іноді важко було зрозуміти, чи він говорить прямо, чи метафорично.

— Іди подивись, — запросив він.

У дальньому кінці галереї стояло велике полотно, накрите заплямованим фарбами простирадлом. Коли Апу відхилив простирадло, я побачив неймовірну сцену: масштабний і детальний пейзаж Мангеттена, з якого усунуто всі транспортні засоби й пішоходів, порожнє місто, заселене лише напівпрозорими постатями — чоловічі мали на собі біле вбрання, а жіночі — шафранове; зеленошкірі, вони витали в повітрі, дехто ближче до землі, інші — вище в повітрі. Ну, так, привиди, але чиї? Привиди чого?

Апу заплющив очі й вдихнув повітря. Тоді, видихаючи, м’яко всміхнувся й відкрив шлюзи минулого.

— Довгий час, — почав Апу, — він контролював нас за допомогою своїх грошей — грошей, які давав нам на прожиття, грошей, які обіцяв між нами розділити, і ми робили все, як він того бажав. Але було ще щось набагато сильніше за гроші. Це була ідея сім’ї. Він був головою, а ми кінцівками, а тіло робить те, що йому наказує голова. Так нас виховали: за поняттями старої школи. Цілковита вірність, цілковита покора, жодних заперечень. Пізніше це все вивітрилося, але трималося довгий час після того, як ми повиростали. Ми не діти, але так довго стрибали тоді, коли стрибав він, сідали тоді, коли він нам велів сідати, сміялися й плакали, коли він казав нам сміятися й плакати. Коли ми переїхали сюди, це сталося, по суті, через те, що він так сказав: тепер ми переїжджаємо. Але кожен із нас мав свою причину пристати на цей план. Петі, звісно, потрібна велика підтримка. Для Д, навіть якщо він цього не знав, Америка була шляхом до того перевтілення, якого він хоче або не хоче, — сам не знаю, або й він не знає, але тут принаймні він може спробувати. У моєму випадку треба було забратися якомога далі від деяких людей. Складні обставини. Не фінансові, хоч якийсь час я сильно грав і заліз у борги. Це вже в минулому. Були клопоти романтичного характеру. Була одна жінка, що розбила мені серце, ще одна, яка була трохи шалена, переважно по-доброму шалена, але не завжди, і, можливо, небезпечна для мене — не у фізичному розумінні, а в плані почуттів, і ще третя, яка мене кохала, але так сильно до мене прилипла, що я не міг дихати. Я розійшовся з ними всіма чи вони зі мною розійшлися — не важливо, але вони нікуди не поділися. Ніхто ніколи нікуди не дівається. Вони оточили мене, як вертольоти, заливаючи світлом прожекторів, і я спіймався в ті перехрещені снопи світла, ніби якийсь утікач. І тоді один мій друг, письменник, чудовий письменник, сказав щось таке, від чого в мене мурашки побігли по спині. Він сказав так: думай про життя як про роман — скажімо, роман на чотириста сторінок, і тепер уяви, скільки сторінок книжки уже зайняла твоя історія. І пам’ятай, каже, що на певному етапі вже не годиться вводити нового з-поміж головних персонажів. У якийсь момент ти просто залишаєшся з тими персонажами, яких маєш. І, можливо, сказав він мені, треба подумати над тим, щоб увести нового персонажа, поки ще не пізно, бо всі ми старіємо, і ти не виняток. Отаке він мені сказав якраз перед тим, як батько постановив, що ми маємо переїхати. Тож коли батько прийняв таке рішення, знаєш, я подумав, що це круто. Це навіть краще, ніж вводити нового персонажа тут, де кружляють колишні зі своїми прожекторами. У такий спосіб я можу просто викинути цілу книжку й почати писати нову історію. Та стара книжка, зрештою, не була особливо цікава. Отак я й вчинив і опинився тут, а тепер бачу привидів, бо проблема втечі від себе в тому, що береш себе за компанію.