Ахмед Рушди - Золотий дім

Після того, як він виїхав, а я затишно облаштувався, У Лну Фну завітав до моєї кімнати й промовив своїм лагідним, турботливим голосом:

— Мене тішило його товариство, але я також тішуся, що ти за характером спокійніший. Пан Бонні добра людина, але йому треба бути обережнішим і менше розпускати язика. Стіни мають вуха, мій дорогий Рене. Стіни мають вуха.

Він піклувався про моє гарне самопочуття й лише раз несміливо, запитавши спершу дозволу, повів розмову про те, як поважав моїх батьків і розуміє біль моєї втрати. Він сам, як сором’язливо зазначив, також страждав від утрати. Сучітра раділа з мого переїзду на нове місце, але, помітивши мою неминущу пригніченість, під’їхала з іншого боку:

— Ти виглядаєш геть прибитим після того, як забрався з резиденції Сімейки Адамсів. Ти певний, що тобі не прагнеться хоч трішки посмакувати солодкої російської випічки?

Тон запитання був жартівливим, але було зрозуміло, що вона справді хоче знати відповідь.

Я заспокоїв її; вона за натурою була довірлива й швидко перевела це на жарт.

— Я рада, що тобі вдалося залишитися в твоїх коханих Садах, — підсумувала вона. — Можу тільки уявити твоє кисле обличчя, якби це не вигоріло.

Але мій син, мій син. Неможливо бути далеко від нього, але неможливо також бути поруч. Василіса Ґолден в останньому періоді вагітності, на східних днях, щоденно прогулювалася в Садах під ручку зі своєю матір’ю — бабцею в хустці, цим штампом, доставленим для ролі в мелодрамі, і я подумав: мій син у руках людей, для яких англійська не є рідною мовою. Це була негідна думка, але в очманінні свого безуспішного батьківства лише негідні думки приходили мені в голову. Чи мені розкрити карти? Чи тримати рот на замку? Що буде найкраще для хлопчика? Що ж, найкраще для нього буде знати, хто його справжній батько. Але я також, зізнаюся, неабияк боявся Нерона Ґолдена, це був страх молодого митця на самому початку кар’єри перед впливовим і сповненим сили світським бувальцем, навіть у його теперішньому стані повільного підупадання. Що б він учинив? Чим би міг відповісти? Чи це наразило б дитину на небезпеку? А Василісу? А мене? — Ну, мене безперечно, подумав я. За доброту, якою він оточив мене після осиротіння, я відплатив тим, що запліднив його дружину. На її прохання, це правда, але він такого виправдання не прийме, і я побоювався його кулаків; кулаків — це щонайменше. Але як можна зберігати мовчання до кінця життя? Відповіді я не знав, тоді як питання бомбардували мене вдень і вночі, а на горизонті не було жодного бомбосховища.

Я почувався ідіотом; гірше, ніж ідіотом, — шибеником, що наламав дров і боїться покарання дорослих, а навколо не було з ким поговорити. Уперше в житті я відчув щось на зразок захоплення католицьким винаходом сповіді й наступного прощення гріхів Богом. Якби я міг тоді знайти якогось священника і якби каскад моїх mea maxima culpa приглушив той безперервний допит, що проходив усередині мене, я радо пішов би тим шляхом. Але нікого не було поруч. Я не мав жодних зв’язків із церковним світом. Батьки померли, а мій новий домовласник У Лну Фну, хоч і був, без сумніву, тертим дипломатом, чия ненав’язлива присутність заспокоювала, уже колись потерпав від балакучості свого наймача і напевно лише відсахнувся б від тих радіоактивних емоцій, які мені треба було вихлюпнути. Сучітра, само собою, в гру не входила. До речі, я не сумнівався, що якщо не заспокоюся, вона щось запідозрить, і це був би найгірший з усіх варіантів відкриття правди. Ні, правда не повинна вийти на поверхню. Правда зруйнує життя занадто багатьом людям. Мені треба було знайти спосіб заглушити власницький голос, голос батьківської любові, який кричав мені на вухо, прагнучи відкрити свою таємницю. То що, психотерапевт? Це була постать світського духівника наших часів. Мені завжди огидна була ідея візиту до чужої людини з проханням допомогти дослідити своє життя. Я сам прагнув бути оповідачем історій і ненавидів думку про те, що хтось інший може зрозуміти мою історію краще, ніж я сам. Недосліджене життя не варте, щоб його жити, промовив Сократ і випив цикуту, але я завжди був переконаний, що це має бути дослідження себе самого самим собою; автономне, як і годиться справжній особистості, що не потребує чиїхось пояснень і прощень, вільне. На цьому базувалася ренесансна гуманістична ідея самості, виражена, приміром, у «De hominis dignitate» — «Промові про гідність людини» Піко делла Мірандоли. Що ж! Ця великодушність випарувалася в той момент, коли Василіса повідомила мені, що чекає дитину. З того часу в мені шаліла дика буря, втамувати яку мені було не до снаги. Мабуть, настав час проковтнути свій гонор і пошукати допомоги професіонала? В якусь мить я подумав про те, щоб звернутися до Мюррея Летта, але відразу ж побачив, що це дурна ідея. Серед знайомих моїх батьків були чудові психотерапевти. Може, мені варто було звернутися до когось із них. Мабуть, мені потрібен був хтось, хто звільнив би мене від тягаря мого знання й умістив його в безпечному нейтральному місці — психологічний сапер, що знешкоджує міну правди. Отак я боровся зі своїми демонами, але після тривалих внутрішніх суперечок нарешті вирішив — слушно чи ні — не шукати помочі в когось чужого, а самотужки стати на бій із цими демонами.