Ахмед Рушди - Золотий дім

Петя, у тому стані набагато кращої сфокусованості й концентрації, про який згадував Летт, слухав у навушниках «Найн Інч Нейлз» і не чув свого гіпнотерапевта. Через плече він ніс сумку, набиту брусками крейди, а на спині мав рюкзак із пачками кокосової води, фруктами, канапками, батончиками граноли й запеченими курячими ніжками. А також трьома додатковими парами шкарпеток. Терті пішоходи в інтернеті попередили його, що спітнілі ноги у просякнутих потом шкарпетках вкриваються пухирями, що робить дальшу подорож неможливою. В одній руці він тримав торбину з посіченим часником. Інша рука вимахувала палицею для ходіння, до кінця якої він примотав скотчем початковий брусок крейди. Кишені його були набиті мотками скотчу, щоб у разі потреби можна було прикріпити новий брусок.

— Думай про свою соціальну поведінку, — крикнув Мюррей Летт, зрозумівши нарешті, що його не було чути. — Не замикайся в собі. Встановлюй зоровий контакт. Ці речі варто пам’ятати.

Та Петя перебував у своєму світі, й зоровий контакт, схоже, не входив у його плани.

— Ішче останнє, — гукнув Мюррей Летт, і цього разу Петя змилостивився й зняв навушники, щоб його вислухати. — Сподіваюсья, ти дотримавсья правильного режиму сну, — продовжив Мюррей Летт, дещо понизивши голос. — І ще одне, я перепрошую за це питання, але проблема енурезу — ми її вирішили, правда?

Петя Ґолден дозволив собі закотити очі, знову вдягнув навушники, вочевидь утішився з того, що Трента Резнора змінив Ексл Роуз, схилив голову й широким кроком рушив із будинку до уберівської автівки, яка мала відвезти його до обраного місця старту в Саут-Стріт-Сіпорт, залишивши пана Летта позаду.

— Молодець! — гукнув йому вслід психотерапевт. — Я пишаюся тобою. Добра робота.

Нерон Ґолден також стояв біля дверей, а товариство йому складали пані Патяк, пані Метуші і я.

— Ти нікуди не поспішай, — повчав він сина. — Не женися. Іди, як тобі зручно. Це не перегони.

Коли машина з Петею від’їхала, Нерон промовив щось у телефон. Його люди чатуватимуть у позашляховиках по всій трасі. Кожен крок Петі буде під наглядом.

П’ятдесят один із половиною кілометр, плюс-мінус — це маршрут «великої прогулянки» навколо Мангеттена. Сімдесят тисяч кроків. Дванадцять годин, якщо ти не бозна-який швидкий. Два десятки парків. Я не супроводжував Петі, але зрозумів відразу, що цей момент буде одним із кульмінаційних епізодів мого омріяного фільму, моєї уявної ґолденівської кінокартини. У звуковій доріжці — гучна музика: «Металева машина» Лу Ріда, «Зеппелін», «Металіка», а також умляутна компанія — «Мотöргед» і «Мöтлі Крю». Пішохід крокує, і на кожен його крок припадає (якось чутний крізь геві-металевий шум, цього я ще не обдумав як слід) удар у тамбурин. У парках він минає постаті свого життя, що споглядають на нього; що це — привиддя, ектоплазми його травмованої уяви? Ось його мати в парку Нельсона А. Рокфеллера — явно привид або спогад. Ось Апу, що пробігає повз по Іст-Ривер-променад. Трохи далі Д Ґолден із Рією в Риверсайд-парку — усі застигло спостерігають за тим, як він іде, вирячившись, як привиди. Вони в оточенні переляканих дерев [34] Тут і далі деякі фрагменти пісні «Пан Тамбуриніст» Боба Ділана використано в перекладі Миколи Байдюка. . Юба Туур стоїть, мов вартовий у парку Інвул-Гілл біля каменя Шораккопоч, що позначує місце, де колись під найбільшим тюльпановим деревом на Манагатті Петер Мінуїт купив острів за шістдесят гульденів, а в парку Карла Шурца біля Ґрейсі-Меншн його підбадьорює паж Летт власною персоною. Можливо, якраз Летт і був там насправді. Петя йде далі, пане тамбуриністе, де не з’явиться туги недремна варта. І поки він отак іде, відбувається зміна. На сімнадцятому кілометрі, у парку Вест-Гарлем-Пірс, він викидає крейду, припиняє креслити лінію, що досі позначала його шлях, а проминувши мерську резиденцію, викидає ще й часник. Щось для нього змінилося. Йому вже не треба позначувати свою територію. Його мандрівка сама вже знаком, і її закінчення доведе до досконалості його невидимий, незгладимий ерув.

Коли він повертається, дещо заточуючись, на місце початку своєї мандрівки, небо вже стемніло; нарешті під оком шхун «Летті Ґ. Говард» і «Піонер» та вантажного вітрильника «Вейвертрі» він починає повільно, не зважаючи на сторонні погляди, танцювати на вкритих пухирями й забинтованих ногах. Під діамантовим небом, вільно вимахуючи однією рукою. Він зруйнував своє закляття гуду. Одне з них. І, можливо, дізнався щось про свою силу, про свою здатність зустріти лицем до лиця інші виклики й піднятися понад ними. Погляньте на його обличчя: на ньому вираз раба, відпущеного на волю.