Ахмед Рушди - Золотий дім

Високофункціональний аутизм допоміг йому стати винятковим розробником ігор, і я взявся заглиблюватися в питання його можливих прибутків. Найкращі з «топових» застосунків, за допомогою яких можна встановлювати зв’язок із друзями й грати разом, заробляли по одинадцять-дванадцять мільйонів доларів на місяць. Стара невідмовна «Candy Crush Saga», про яку навіть я чув, досі згортала п’ять із половиною мільйонів. Бойові ігри, що майже всі гроші заробляли на вбудованих покупках і менше ніж десять відсотків на прибутках від реклами, могли приносити два — два з половиною мільйони. Щомісяця. Я зачитав Петі перелік п’ятдесяти найпопулярніших ігор на iOS та Android.

— Є тут якісь твої? — запитав його. Широка усмішка перетнула його лице.

— Я не можу збрехати, — відповів він, показуючи на гру під першим номером у рейтингу. — Я зробив це своєю сокиркою.

А отже, більше сотні мільйонів доларів на рік лише за цю одну гру.

— Знаєш що, — сказав я йому. — Я вже за тебе не хвилююся.

Одне дослідження продемонструвало, що з аутизму можна «вирости», що деякі пацієнти-щасливці можуть увійти в групу ОР (або оптимального результату), члени якої вже не проявляли жодних симптомів аутистичного розладу, і що більші шанси на це мали пацієнти з високим коефіцієнтом інтелекту. Що неуникно, результати цього дослідження були предметом дискусії, але багато сімей підтримували їх вибірковими свідченнями. Випадок Петі був зовсім інший. Він ані не потрапив до групи ОР, ані навіть не прагнув цього. Його ВФА і його досягнення були тісно пов’язані. Однак у результаті переломної пішохідної подорожі навколо Мангеттена він, схоже, дедалі краще міг справлятися із симптомами, менше впадати в депресію, не так схильний був провалюватися в кризу і менше хвилювався через самотнє життя. У Мюрреї Летті він знайшов приятеля, щодня його навідував батько, він продовжував приймати ліки і був… функціональним. Що стосується його звільнення від боязні відкритого простору, ніхто не міг ствердити, скільки це може протриматися або наскільки далеко від «домашньої бази» він буде готовий повіятися. Та загалом він був у найкращій формі за дуже довгий час. Перспектива перестати турбуватися про нього стала цілком реальною.

Пиячив він досі по-чорному. Але чомусь — може, через те, що ця проблема була набагато більш знайомою, — нас це непокоїло набагато менше, ніж повинно було.

Натомість якийсь час після того я почав перейматися собою. Дитина мала вже ось-ось з’явитися на світ, і я, щиро кажучи, не міг витримати становища, в якому опинився, тож ухопився за пораду Сучітри й виїхав із дому Ґолденів. І дійсно, мої батьки дуже приязнилися зі своїми сусідами по Садах, і, на мою превелику радість, їхній товариш-дипломат із М’янми, якого в цій розповіді, щоб легше його вигадати, я перейменував на У Лну Фну — сумновидий вдівець-окулярник із запалими очима, котрому не вистачило кількох голосів, аби стати другим після У Тана бірманським Генеральним секретарем ООН, — запросив мене до свого дому.

— Для мене це буде приємність, — запевнив він. — Це помешкання велике, і сам у ньому почуваєшся, наче муха, що дзижчить у дзвоні. Я чую власне відлуння, а це не той звук, який мені подобається.

Взагалі-то момент я впіймав ідеальний, бо перед цим якийсь час він здавав вільну кімнату, і коли я запитав його про можливість її зняти, його наймач саме ладнався виїхати. Персонажем, що залишав сцену, був пілот Джек Бонні, котрий любив нахвалятися, що працював «на найбільшу авіалінію, про яку ви ніколи не чули» — «Геркулес Ейр», що колись транспортувала вантажі, але тепер перевозила також військових та інших клієнтів.

— Якось недавно, — розповідав він, — брали ми на борт британського прем’єра з групою охоронців, а я типу: а чи він не має летіти своїм бортом номер один? А хлопці з охорони кажуть: у нас нема такого літака, як цей. А ще я доставляв у Ірак найманців, це було щось. Але який був політ мого життя? З Лондона до Венесуели, венесуельської валюти на двісті мільйонів доларів, що британці їм надрукували, а ви не знали, еге ж. І от що найбільш стрьомне. На Гітров завантажують піддони, а жодної охорони нема, я дивлюся на всі боки — є тільки звичний персонал аеропорту, ніякого там озброєного ескорту. Потім прилітаємо ми в Каракас, а там — ух ти, просто масштабна військова операція. Базуки, танки, мордовороти в бронежилетах націлилися карабінами на всі боки. А в Лондоні — нічого. Мене це просто розковбасило.