Ахмед Рушди - Золотий дім

— А з ненавистю що?

— Ох, вона залишилася.

У результаті великої прогулянки Петі Ґолдена ми змушені були визнати, що гіпнотерапевт Мюррей Летт виявився чудодійником попри його зачіску, акцент і взуття, а також засвоїли урок чуйності: що істина часто прихована під поверхнею й людина може бути кимось набагато більшим, ніж виникає з тих її рис, які найлегше зобразити карикатурно. Бо Петя був тепер неначе людина, яку виправдали, що відбувала пожиттєвий строк за нескоєний злочин. Його обличчя освітлювала сувора радість, що водночас визнавала несправедливість його страждань і приймала, з дедалі меншою недовірою, його звільнення від них. І коли він розпочинав своє нове життя, Летт був тим, на кого він покладався, кому він довірив увести себе в світ, що його відкритість сприймав як неможливий скарб — той самий світ, у якому всі ми жили так буденно й бездумно, не помічаючи щоденного карнавалу захоплень, які Петя притискав тепер до грудей, наче дарунки. Він ходив із Мюрреєм Леттом купувати продукти до «Д’Аґостіно», «Ґристедеса» й «Гоул Фудз»; він сидів із Мюрреєм Леттом на літніх терасах кав’ярень на Юніон-сквер і в парку Беттері; він вибрався з Мюрреєм Леттом на перший свій рок-концерт просто неба на Джонс-Біч, де виступали «Саундґарден» і його улюблені «Нейлз»; він скандував «Дякуєм, Дереку» разом із Мюрреєм Леттом під час прощальної гри Дерека Джитера за «Бронкс». І саме з Мюрреєм Леттом він підібрав собі нове житло — умебльоване й готове до життя помешкання на четвертому поверсі шестиповерхового будинку зі скла й металу в мондріанівському дусі на східному боці Салліван-стріт, яке можна було винайняти на дванадцять місяців, «і хто знає, — упевнено ствердив, — може, потім треба бути й купити».

Лише в цей момент я відкрив — і відчув себе ідіотом через те, що не допетрав цього раніше, — що весь цей час Петя самостійно заробляв цілком грубі гроші як творець і єдиний власник вельми успішних ігор, у які весь світ грав на смартфонах і комп’ютерах.

Це була сенсаційна інформація. Усі ми знали, що він грав у ці ігри невпинно, часом по чотирнадцять-п’ятнадцять годин на день; і як це нікому з нас навіть не спало на думку, що він робив щось більше, ніж просто марнував свій сповнений страждань час на вправляння в тому, що природно легко давалося його дивному, геніальному розуму? Як же це ми не здогадалися, що він навчився програмування, стрімко й глибоко опанував його таємниці і, крім того, що без кінця грав у ці ігри, також їх створював? Як ми могли не помітити доказів, не побачити того, що він сам собі відкрився як геній двадцять першого сторіччя, залишивши нас усіх борсатися позаду в світі другого тисячоліття? Це був знак того, як сильно ми його підвели, залишаючи щодня на довгі години напризволяще, дозволяючи йому сидіти під замком, відрізаним від зовнішнього світу, немовби він був нашою версією того давнього готичного образу, Божевільної на горищі, нашої власної Берти-Антуанети Мейсон, першої місіс Рочестер, котра Джен Ейр нагадала «вампіра». І весь цей час! Весь цей час! Невибагливий, потайний Петя, який нічого не міняв у своєму житті й нічого собі не купував, спинався на еверести того таємного всесвіту і, щиро кажучи, переплюнув нас усіх. Іще один урок, який належить вивчити: ніколи не недооцінюйте свого ближнього. Для когось стеля те, що іншому — підлога.

Усі вони мали свої секрети, ці Ґолдени. Хіба що, можливо, крім Апу, котрий був відкритою книгою.

Це був рік огидного скандалу, прозваного «Ґеймерґейтом»; світ комп’ютерних ігор перебував у стані війни: чоловіки проти жінок, «ідентичність гравця» проти різноманітності, і лише такі неандертальці у світі нових технологій, як я, могли не бути свідомими всього цього рейваху. Якимось дивом — цього я не здатен був осягнути — Петя умудрився залишатися осторонь конфлікту, хоча, коли нарешті погодився обсудити його зі мною, то представив переконану думку про те, як чоловіча гравецька спільнота реагує на серію критичних висловів нібито претензійних жінок — медіа-критикинь і незалежних розробниць ігор, — оприлюднюючи їхні адреси й номери телефонів і наражаючи їх цим самим на ще більші загрози, включно з погрозами вбивством, що змусило деяких атакованих жінок шукати прихистку поза домом.

— Це проблема не технологічного характеру, — пояснив він. — І технологією її не вирішити. Проблема в людині, у людській природі загалом і чоловічій природі зокрема, а також у тому, що анонімність вивільняє в людях найгірші сторони цієї природи. Я особисто лише створюю розваги для дітлахів. Я нейтральна територія. Я Швейцарія. Мене ніхто не чіпає. Мене просто відвідують, щоб покататися моїми схилами на лижах.