Ахмед Рушди - Золотий дім

Це майже напевно нелегальний експорт, звертається вона до посередника, протягуючи мису назад. Документація викликає сумніви. Ми не можемо цього придбати.

Вони в автомобілі, повертаються додому. Дорожні роботи на під’їзді до Мангеттенського мосту сповільнюють рух до черепашачого темпу. Ну, давай же, заохочує вона, ти не прийшов до мене випадково, ти не з’явився б у музеї, якби зовсім не цікавився тим, що ми досліджуємо. Що це було з твоєю мачухою — може, у тобі самому є щось, що хоче померти, якась частинка тебе, яка не хоче більше жити, і саме через це ти штовхнув її на край смерті. Ось що ти маєш мені розповісти. Чому ти хотів зайняти її місце? Яка частинка тебе хотіла бути нею, матір’ю, господинею дому, власницею ключів, відповідальною за домашні обов’язки? Чому ця потреба була аж настільки доконечною, що ти пішов на такий крайній крок? Так, мені потрібно все це знати. Але перед тим ти мусиш усвідомити це перед самим собою.

Випусти мене з машини, каже він. Спини цю довбану машину.

Ти що, запитує вона, не підвищуючи голосу, ти справді хочеш вийти з машини?

Та спини вже до холери цю срану машину.

Пізніше йому було важко пригадати цю сутичку — він міг згадати лише реакцію, яку викликали її слова, вибух у мозку, туман перед очима, калатання серця, тремтіння, викликане очевидною абсурдністю її звинувачень, болючу дошкульність її нападу. Він прагнув звернутися до всемогутнього судді, який оголосив би її винною, та за ним не спостерігало жодне небесне око, жоден ангел-записувач, до якого можна було б звернутися. Він хотів, аби вона перепросила. До біса. Вона мусила просити пробачення. Благати.

Розлючений, він повернувся до будинку на Макдуґал-стріт, не промовивши нікому жодного слова, весь оповитий у гнів, що промовляв усім навколо: краще його не чіпати.

Вони не говорили з Рією чотири дні. На п’ятий день вона подзвонила, її голос звучав, як у врівноваженої дорослої жінки — зрештою, такою вона й була. Повертайся додому. Мені не вистачає товариства в ліжку. Мені бракує… Твоєї «Х-р-р-р-компанії».

Він розсміявся — не міг стриматися, і після цього вже так легко було перепросити: вибач, вибач.

Ми поговоримо про це, сказала вона.

Вона сиділа на підлозі з книжкою в руках. На маленькій книжковій полиці в Чайна-тауні в неї стояло сім книжок, кілька з них славетних: Хуана Рульфо, Ельзи Моранте й Анни Ахматової — і ще кілька не такого високого польоту: «Зелена яєчня з шинкою», «Сутінки», «Мовчання ягнят» і «Полювання за „Червоним жовтнем“». Її вибір спинився на Ахматовій.

— Коли я дочитую книжку, мені вона стає вже не потрібна, — промовила вона, — я їй теж стаю непотрібна, й вона рухається далі. Я залишаю її на лавці в парку Колумба. Моя книжка, мабуть, не зацікавить китайців, що грають у карти чи ґо, сумовитих китайців, що скорботно кланяються пам’ятнику Сунь Ятсена, але з мерії неподалік виходять пари зі свідоцтвами про шлюб і зорями в очах, якусь хвилину кружляють серед велосипедистів і дітлашні, посміхаючись від усвідомлення свого насвіжо санкціонованого кохання, і мені здається, що вони могли б утішитися, знайшовши книжку — наче подарунок від міста в цей особливий для них день, або книжка могла б утішитися, знайшовши їх. Спочатку я просто залишала книжки. Купувала собі нову, а стару залишила. Я завжди тримаю тільки сім книжок. Але потім виявила, що хтось залишає книжки там, де я раніше клала свої, і подумала: це для мене. Тож тепер я поповнюю свою бібліотеку випадковими подарунками від незнайомців і ніколи не знаю, яку книжку читатиму наступною, я чекаю, коли бездомні книжки покличуть мене: гей, читачко, ти моя. Я більше не обираю, що мені читати. Я просто блукаю відкинутими історіями цього міста.

Він стояв у проймі дверей — несмілий, з винуватим виглядом. Вона говорила, не відриваючи очей від сторінки. Він сів поруч, притулившись спиною до стіни. Вона похилилася до нього, зовсім трішки, так, що їхні плечі доторкнулися. Перехрещеними руками вона трималася за плечі. Випрямивши один палець, торкнулася його руки.

— Якби ти курив, — сказала вона, — ми мали б хоч щось спільне.

Перехід.

— Наступний день, — каже він. Нині наступний день, день у теперішньому часі. — Ось і ми наступного дня, — додає. — Завтра, один із двох неможливих днів. Оце ми і тепер є завтра.