Ахмед Рушди - Золотий дім

Яким же незвичним здавався йому тепер інтер’єр будинку! Не тільки з тієї очевидної причини, що батькова коханка Василіса Арсеньєва взялася за втілення радикального проекту «модернізації» внутрішнього простору відразу ж після того, як переїхала сюди жити, піднявшись цим самим на драбині близькості одним щаблем вище, до статусу «коханки-співмешканки». Безіменний палець її лівої руки був досі не обкільцьований, але всі молодші Ґолдени погодилися, що не мине багато часу, як на ньому заблискотить діамант, а слідом за діамантом напевно з’явиться й золота обручка. З усього видно, що вона почала поводитися як власниця. Уся резиденція була тепер перефарбована в шикарний устрично-сірий колір, а все старе було змінене або ж саме тепер мінялося на нове й «елітне»: меблі, килими, твори мистецтва, плафони, настільні лампи, попільнички, рами картин. Д встиг раніше попросити, щоб його кімнату не зачіпали, і вона прислухалася до цього, тож принаймні щось було йому знайоме. Та він знав, що джерелом цього почуття незвичності насправді є не зміна інтер’єру, тільки він сам. Якщо його, поки він ішов вестибюлем і піднімався сходами, опанував настрій тривожного передвіщення, відчуття, що все має змінитися і зміна принесе якусь біду, то причину цього передчуття належало шукати не в устричній барві чи оббитих срібним велюром модульних меблях, ці причини не висіли в нових фіранках у вітальні, не сяяли в новій люстрі у їдальні й не блимали в нових газових камінах, що взимку нагріватимуть своїм полум’ям викладені камінчики, а ті світитимуться приємним модним світлом. Правдою було те, що цей оновлений інтер’єр не був уже тим старомодним, обжитим світом, який створив їм Нерон Ґолден для життя, коли вони вперше сюди приїхали. Цей простір був одержимий якоюсь тривожною сурогатною іншістю, якої не було в попередній версії, теж своєрідній імітації життя. Але ні! Справа була не в будинку. Зміна крилася в ньому самому. Він сам був тією темрявою, яку відчував навколо себе, він був тією силою, що стягувала докупи стіни й опускала стелю, наче в будинку з фільму жахів, і витворювала атмосферу пригніченості й клаустрофобії. Будинок, щиро кажучи, був набагато світліший, ніж колись. Це сам Д потемнів.

Він утікав від того, до чого — і він про це знав — одночасно рухався. Знав, що це надходить, та це не означає, що воно йому подобалося. Навпаки — він це ненавидів, а відчуття неуникності якраз і витворило бурю, що його тепер оточувала. Він хотів потрапити в свою кімнату й зачинити двері. Він хотів зникнути.

Коли я думаю про Д в цей критичний момент, мені згадуються слова Теодора В. Адорно: «Найвищою формою моральності є не почуватися як удома у власному домі». Так, почуватися некомфортно через комфорт, непокоїтися через спокій, ставити під сумнів припущення, що зазвичай радісно приймаються як належне, стати викликом перед тим, що більшості людей є простором, де вони почуваються вільними від викликів; так! Оце моральність, піднята на таку висоту, що може бути названа ледь не героїзмом. У цьому випадку «дім» Д Ґолдена був навіть більш інтимним простором, ніж родинний будинок: цим домом було — ні більше ні менше — його власне тіло. Він був не на своєму місці у власній шкірі, переживаючи в яскраво вираженій формі цю віднедавна важливу варіацію на тему дихотомії розуму та тіла. Його нематеріальне Я, розум, починало наполягати на тому, щоб бути тим, що тіло, його матеріальне Я, заперечувало, а результатом цього було фізичне й психічне страждання.

У домі Ґолденів панувала тиша. Він постояв якусь мить на сходовому майданчику другого поверху, біля входу до батькової спальні. Її двері були зачинені, зате в проймі дверей сусіднього приміщення — колись додаткової спальні, а тепер гардеробної Василіси Арсеньєвої — перед ним відкривалися стійки, завішані мерехтливими у промінні надвечірнього сонця сукнями, ряди за рядами полиць із агресивно високими підборами. Із цим буде проблема — ці слова проникли в його свідомість із якогось невідомого корабля-носія, що витав за атмосферою над лінією Кармана, твої нижні кінцівки величезні, ти не годишся, бо в тебе завеликі ноги, я так тебе ненавиджу через твої великі ноги. Еге ж, Фетсе Веллере, так, як ти співав. І тепер ці великі ноги завели його, з власної волі, прямо всередину тієї кімнати, де аромат пачулі сильніший, ніж деінде в цьому домі, цей аромат вона принесла з собою, щоб перебити всі запахи, які були тут раніше, — Василіса Арсеньєва, тиха й по-кошачому зверхня, що залишає свої сліди, де лише не ступить. А руки його витягуються до цих суконь, він занурює своє лице в пахучих блискітках, вдихає, видихає, вдихає. Темрява навколо нього відступила; кімната світилася сяйвом, що могло бути навіть щастям.