Ахмед Рушди - Золотий дім

Я ховаю цей голос глибоко всередині — так глибоко, що вона, я, може переконати себе, ніби його не чує, ніби це не є її найсправжніший голос. На рівні шкіри, язика, промовляє інший голос, і вона розповідає собі іншу історію, в якій вона сама благочесна, а її дії виправдані як в абсолютному вимірі — моральними стандартами, так і в емпіричному — подіями навколо неї. Виправдані тим старим, королем у золотому домі, тим, ким він є, як до неї ставиться, які має вади. Але ось він, голос, що говорить глибоко всередині, що керує нею на найглибшому рівні, на рівні молекул імперативу, вплетених у чотири спіральні амінокислоти її сутності, що є також моєю. Отака я вона. Отака вона я.

Нелегко було наймолодшому з Ґолденів відмовитися від звичної йому самоти. Він почувався самотнім від наймолодшого віку, коли був зайвою дитиною від позашлюбного зв’язку, яку почасти приймали, а почасти відкидали в розкішних будинках, що він мусив називати своїми домівками, спершу в Бомбеї, а потім у Нью-Йорку. Навіть серед великого натовпу він почувався самотньо, але тепер, коли з ним поруч була лише Рія, його навідували почуття, які спершу важко було назвати. Із часом він підібрав слова. Близькість, товариськість. Він ставав половиною складеної сутності. Слово «кохання» було чимось чужим на його устах і язику — наче інопланетний паразит, але незалежно від того, чи було воно марсіанським загарбником чи ні, це слово, поза сумнівом, приземлилося в його роті й пустило коріння. Я закохався , звернувся він до свого відбиття у дзеркалі ванної кімнати. Йому здалося, що обличчя в дзеркалі, яке ворушило губами в такт із його власними, належало комусь іншому, якійсь незнайомій людині. Він ставав цією людиною, подумалось йому, собою, невідомим собі. Кохання вже зворохобило в ньому сили, які невдовзі змінять його цілком і остаточно. Ця інформація вже поселилася в його думках, й ідея невідворотної трансформації почала змінювати його мислення так само, як слово «кохання» почало впливати на його мовлення. Але це було знання, яке він якийсь час тамував у собі.

Він був першим, хто виїхав з будинку на Макдуґал-стріт. «Хай старий робить, що хоче», — сказав він братам ще у Флориді, але це не означало, що він мав стирчати вдома й за цим спостерігати. Одного дня до дому прибула Василіса Арсеньєва, а за нею — коштовний багаж у кількості, яка вказувала на те, що Нерон Ґолден міг бути не першим її благодійником. Ясно було, що вона вже порушила первісну домовленість, яка не передбачала співмешкання. Дуже швидко по тому Неронів наймолодший син спакував свої сумки й переїхав до Чайна-тауна, де Рія знайшла для них невеличке охайне помешкання на третьому поверсі без ліфта в будинку рожево-лососевого кольору з яскраво-жовтими віконними рамами. Під ними на другому поверсі мешкала Мадам Жорж Таро-Кришталева-Куля-Гороскоп-Передбачення-Майбутнього, а на першому містилася крамниця фірми «Ран Ран Трейдинг» із підвішеними качками, маркізами в блакитно-рожеві смужки, що затінювали лотки з товаром, і грізною власницею, пані Ран, яка володіла також цілим будинком і відмітала всі прохання замінити електролампочку чи підкрутити опалення, коли псувалася погода. Рія відразу ж погризлася з пані Ран, але від помешкання відмовлятися не хотіла, бо за вікном вітальні простягався плаский дах сусіднього будинку і в сонячні дні вони могли перелазити туди, піднявши віконну шибу, і це було, наче дворик у небі.

Вони почали однаково вдягатися: узимку в мотоциклетні шкірянки, окуляри-авіатори й кашкети, а іноді за окулярами Д додавав розмазані тіні, як у неї, тож люди почали сприймати їх як близнюків — обоє бліді, обоє з хворобливим виглядом, обоє втікачі з того самого артгаузного фільму. А навесні вона, а отже, і він, укладала чорне волосся голками дикобраза і, немов готична Жанна Моро, сиділа на даху з великою акустичною гітарою й співала пісню їхнього кохання: «Elle avait des yeux, des yeux d’opale / qui me fascinaient, qui me fascinaient, — з цигаркою, що звисала з куточка рота. — Chacun pour soi est reparti / Dans le tourbillon de la vie…» [22] У неї в очах, в очах опал / Мене полонив, мене полонив (…) І кожен пішов без вороття / У цім круговирі життя ( фр. ). .

Бо ось якими стали тепер їхні стосунки: повними любові, авжеж, але водночас якимись шорсткими, складними, і це була його провина, казала вона, бо сама віддавала себе цілком, від самого початку, бо була людиною крайнощів, а він був десь посередині.

— Так, я кохаю тебе, через це ми й живемо разом, але я не є твоєю власністю — про володіння твоя сім’я багато знає, але я не будинок, і ти повинен розуміти мою свободу. А крім того, ти не розповідаєш про себе важливих речей, а мені треба це знати.