Ахмед Рушди - Золотий дім

Ось вона, ця мить. Він може кинути слухавку, списати свої втрати, звільнитися. Він побачив, хто вона така, маска сповзла й вона відкрила себе, і жодні її слова не змусять його стерти з пам’яті те, що він побачив, все, що він відчув, коли вони вимкнули світло, увійшли в спальню — його спальню! — і зачинили за собою двері. Він може відійти.

Вона поставила все на єдину свою карту: що він захоче забути те, що побачив, забути те, що відчув. Що він захоче увімкнути світло, відкрити двері спальні й побачити там її, що самотньо чекає на нього. Що він розповість собі цю історію, історію про справжнє кохання, і захоче в неї потрапити.

Він не перериває дзвінка і слухає. Він повертається до апартаменту, де на нього чекає вона. І, звичайно ж, вона складає свої перепросини в різні способи, і багато з цих способів йому приємні, але це все лише поверхня. Під цією оболонкою криється правда, і ця правда така, що Василіса тепер знає свою силу, знає, що в стосунках між ними вона завжди буде сильнішою стороною, і що він із цим нічого не вдіє.

La Belle Dame sans Merci тебе звела [20] Фрагмент балади Джона Кітса «La Belle Dame sans Merci» в пер. Василя Мисика. .

Прошу вас. Мені не треба жодного співчуття з приводу мого бідного походження. Тільки ті, що ніколи не були бідними, думають, ніби в бідності є щось жалісне, і єдина належна відповідь на таке уявлення — зневага. Я не буду довго спинятися на описі знегод моєї сім’ї, хоч бували вони всякі. Стояло питання їжі, питання одягу, питання тепла, але якось ніколи не стояло питання нестачі випивки для мого батька — можна сказати, було радше питання її надміру. Коли я була дитиною, ми переїхали до міста Норильська, недалеко від колишнього табору Норильлаг, який, звичайно, закрили років шістдесят тому, але після нього залишилося місто, збудоване в’язнями. У дванадцять років я дізналася, що місто закрите для всіх іноземців і що виїхати з нього, відповідно, теж не так легко. Так я пізнала, що таке комуністичні утиски, а пізніше й некомуністичні, але мені нецікаво це обговорювати. Як і батькове пияцтво. Бідність — відразливий стан, а нездатність вирватися з неї так само відразлива. Мені пощастило досягти висот у фізичному й інтелектуальному плані, тож я змогла виїхати в Америку і вдячна за це, але знаю також, що моя присутність тут — це плід моїх власних старань, тож насправді нема кому особливо дякувати. Залишаючи минуле позаду, я є в цьому місці собою, в цьому одязі, прямо тепер. Минуле — це поламана фанерна валіза, набита фотографіями речей, яких я не хочу більше бачити. Про сексуальне насильство я також не говоритиму, хоч бувало й це. Спочатку дядько, а після розлучення батьків — материн друган. Я закриваю цю валізу. Якщо посилаю гроші матері додому, це означає: не відкривай її. А батькові тепер сплачую рахунки за лікування раку. Я шлю гроші, але стосунків не підтримую. Тема закрита. Дякую Богу, що я красуня, бо завдяки цьому можу не впускати бридоту до свого життя. Я націлена на майбутнє, на всі сто. Націлена на кохання.

Про те, що люди називають коханням, циніки кажуть: насправді, це потреба. Те, що люди називають «назавжди», для нездатних до любові циніків насправді означає «напрокат». Я вище таких суджень — вони примітивні. Я вірю в своє добре серце і його здатність щиро кохати. Потреба існує, це очевидно, але її треба задовольнити — це передумова, без якої не може зродитися кохання. Щоб рослина росла, треба поливати землю. Коли маєш справу з великою людиною, мусиш достосуватися до її величі, і тоді вона відповість добротою, і треба укласти угоду, це нормально, можна сказати, це як полити землю. Я людина практична і знаю: щоб жити в домі, треба спочатку його збудувати. Спочатку збудуй надійний дім, а потім живи в ньому щасливим життям на віки вічні. Такий у мене підхід. Я знаю, що його сини мене бояться. Може, бояться за батька, а може, за себе, але вони думають тільки про дім, а не про життя в ньому. Вони не думають про кохання. Дім, який я будую, є домом кохання. Вони мають це зрозуміти, але навіть якщо не зроблять цього, я все одно продовжу будову. Так, вони називають його золотим домом, але чим він є, якщо кожна його кімната, кожен закуток кожної кімнати не наповнені коханням? Золото — це кохання, а не гроші. Вони ніколи ні в чому не знали потреби, ті сини, хіба вони колись чогось потребували? Вони живуть усередині магічного закляття. У величезному самообмані. Кажуть, що люблять свого батька, але самі плутають любов із потребою. Він їм потрібен. Чи вони його люблять? Мені треба зібрати більше доказів, перш ніж зможу відповісти. А йому треба в його житті кохати, поки він ще може.