Ахмед Рушди - Золотий дім

Але я почувався винним через те, що не зорієнтувався про його військову службу, а потім поглибив свою помилку, запитавши його про «друзяку», на що прозвучала відповідь, якої можна було сподіватися:

— Уже по ньому. Засідка в Пахтунхві. То даси мені тепер того сраного квитка?

Я спостерігав за ним під час концерту. Пісні були дотепні, навіть смішні, та його щоками котилися сльози.

У якийсь момент після цієї неочікуваної музичної здибанки — днів через два або три — йому таки втрапила до рук автоматична гвинтівка, яку він риторично забажав собі під «Ред фіш». Згідно зі свідченнями, які він дав у клініці «Маунт Сайнай Бет Ізреєл» — а точніше кажучи, з передсмертним зізнанням, — він не купив її, ані не вкрав. Він заявив, що його викрали в парку, а потім викрадачі дали йому гвинтівку й відпустили. Цю історію — неправдоподібну, навіть абсурдну, він витиснув із себе, ковтаючи слова й затинаючись, і, як на мене, її й на мить не варто було б сприймати за чисту монету, якби не два моменти: по-перше, це було передсмертне зізнання, а отже, його слід було потрактувати з належною серйозністю; по-друге, історія пролунала з уст Кінскі, а отже, беручи до уваги всі ті божевілля, які лунали з його уст, вона не була божевільніша за цілу решту, тож існував якийсь малесенький, божевільний шанс, що вона може бути правдою.

Версія Кінскі була більш-менш наступною. Коли, розповів він, на нього находила меланхолія, він вибирався в місто блукати відносно порожніми місцями, які можна знайти в північних околицях Центрального парку. Його заскочила злива, і він сховався, зіщулившись, під деревом, доки небеса не змилувались. (Примітка: Того конкретного дня, про який ідеться, дійсно наступила зміна погоди: після кількох теплих не по сезону днів і блакитного неба пустився холодний дощ.) — У цьому місці, з огляду на різке погіршення його фізичного стану, розповідь стала фрагментарною й невиразною. — До нього підійшли (двоє? троє? більше?) чоловіків, перевдягнені за клоунів — або Джокерів — він ужив обидва слова — які скрутили його, натягнули на голову мішок і зв’язали. — Або не зв’язали, а просто повели його кудись. — Або це був не мішок, а якась пов’язка на очі. — Він не бачив, куди йде, через мішок. — Або пов’язку. — Потім він опинився в задньому відсіку фургона, пов’язку зняли, і якийсь інший чоловік, теж перевдягнений за клоуна — чи Джокера — говорив із ним про — що? — вербування. — Щось там було про президентські вибори. Про їхню нелегітимність. Що їх крадуть. Що це переворот, організований медіями — потужними корпоративними інтересами — Китаєм — і американці мають відвоювати свою країну. — Важко було ствердити, чи це були власні настрої Кінскі, чи він просто повторював те, що йому сказав гаданий ватажок Джокерів у фургоні. — Потім, у якийсь момент, слова «Ми багато можемо перейняти від ісламських терористів. Їхню самопожертву». — Після цього багато незв’язностей, суміш нарікань, відчаю та його давніх пророцтв про невідворотну погибель. — «Нема задля чого жити». — «Америка». — От, мабуть, і все. Бригада медиків втрутилася й перервала прийняття свідчень. Почалися реанімаційні процедури. Він більше не озвався й протримався ще недовго. Усе це я склав, наскільки міг, у зв’язну розповідь із того, що з’явилося в пресі, і що міг із деякими труднощами відкопати сам.

Його друг загинув — хтозна, скільки друзів? — а сам він повернувся з війська психічно хворим. До того часу він утратив зв’язок з усіма, хто міг би ним заопікуватися, і скінчив як безхатько зі своєю маячнею про зброю. У ті роки, коли наші стежки перетиналися, його маячня змінювалася. Спочатку він виглядав, як хтось, налаштований проти вогнепальної зброї, хто боїться її поширення в Америці, й придумав, що вогнепальна зброя ожила; потім, коли до цього додався релігійний запал, він посилив свою апокаліптичну риторику; під кінець же, з клоунами чи без них, із Джокерами чи без, із викраденням чи без нього, він сам став прислужником рушниці, гарячої рушниці, що приносить щастя, і виконав її наказ: піф-паф, трах-бах , і загинули люди, та й він сам також.

Бо незаперечним фактом було те, що Кінскі напав на геловінський парад, і відкрив шквальний вогонь, у результаті якого загинуло семеро осіб, а дев’ятнадцятеро було поранено, поки його самого не підстрелив поліціянт. На собі він мав маску Джокера й бронежилет — що залишився, напевно, ще з Афганістану, — тож поранення не призвело до смерті на місці. Його забрали в реанімацію до клініки «Маунт Сайнай», де він протримався рівно стільки, щоб встигнути виголосити наведене зізнання або щось на зразок того, але необхідно додати, що, на думку лікарів, його психічна рівновага була порушена і жодних його слів не можна було сприймати серйозно.