Ахмед Рушди - Золотий дім

Рія

У її соцмережах відразу ж розігралася буря. (Хтось, настільки відсталий від свого й наступного покоління, як я, не зможе втриматися від думки: Навіщо взагалі поміщати там такі речі? Навіщо розповідати натовпу чужих людей, що ти здійснюєш болючу й глибоко особисту переоцінку свого мислення? Та я розумію, що так уже навіть питання не стоїть.) Зусібіч на неї накинулося невидиме військо електронного всесвіту. Анонімні індивіди з чистим серцем і без жодного почуття лицемірства захищали свої переконання про ідентичність, прикриваючись водночас фальшивими іменами. «То що ти тепер скажеш про білих жінок, які перевдягаються за Покахонтас на Геловін? А яка твоя думка з приводу гримування під чорношкірих? Проти них ти нічого не маєш? Ти тепер не тільки ТЕРФ, але й СВЕРФ? Може, ти взагалі вже не радикальна феміністка. Хто ти така? Чи ти взагалі хтось?» І багато лайки. І знову й знову: Видали обліковий запис. Невдоволення висловлювали не тільки друзі, але й незнайомі, воно йшло з вельми асертивних гендерно-політичних кіл, у яких вона так вільно оберталася довгий час і які тепер звинувачували її в зраді, але також зі світу законодавців інді-моди, в якому вона була чимось на зразок нової зірки, а ще від кількох її колишніх колег із Музею ідентичності, не в тому річ, що твоя теперішня позиція помилкова, чи така реакційна, чи не до кінця продумана. Вона просто дурна. А ми вважали тебе розумною.

По той бік Атлантики, в іншому театрі ідентичнісних воєнних дій, британська прем’єр-міністерка завужувала визначення британськості, виключаючи з нього багатоманітність, інтернаціоналізм, світ як місцерозташування єства. Лише маленька Англія могла дати визначення англійськості. У тій далекій дискусії про ідентичність нації лунали гучні голоси, що давали відсіч обмеженому рохканню голови уряду. Але тут, в Америці, єдиними словами, яких не існувало в мові статі, подумала Рія, єдиними невимовними словами були: «Я не маю певності, я вагаюся». За такі висловлювання можна було втратити трибуну.

Айві її розуміла, Айві Мануель, яка завжди опиралася навішуванню ярликів.

— Якщо до тих мудаків не доходить, пішли вони… — заявила вона. — Приїжджай до мене, виберемося на якусь пробіжку набережною, курва їхня мама, або вип’ємо й заспіваємо щось, блядь, неполіткоректне — «Мій хлопчик льодяник» або якусь іншу фігню.

Чергова зустріч із бомжем Кінскі перед тією великою сценою, до якої я доберуся в належний час, мала дати мені зрозуміти, що він щось кнує. Але таке вже наше бажання вірити у звичність звичного життя, нормальність нашої щоденності, що я цього не скумекав. Він шастав десь під «Ред фіш», музичним клубом на Блікер-стріт, де був запланований виступ одного фарерського співака, який мав виконати сюїту сповідальницьких пісень, натхненних ютубівськими відеокліпами — на щастя для публіки, англійською, а не фарерською мовою. Але яке було Кінскі діло до цього всього: Ютуб, Фарерські острови, музика? Але він тут шастав. Гей, чи хтось має зайвий квиточок, непотрібний квиточок, щоб пожертвувати на добре діло? Під добрим ділом він мав на увазі себе. Я прийшов туди, бо американський співпрацівник фарерського співака був моїм знайомим, а Кінскі, уздрівши знайоме обличчя, оживився й аж засяяв.

— Ти можеш це для мене зробити, — сказав він. — Забудь усе, що було. Це дуже важливо. Цей хлопець. «Поезія й літаки», ти це слухав? Прекрасна річ. Ти знаєш, що він записав альбом у будинку, де помер Інґмар Берґман? Ти чув його ТЕД-лекцію? Сила.

Це було найбільш членороздільне (за винятком хіба що шекспірівської цитати в домі Ґолденів) і єдине неапокаліптичне висловлювання, яке я коли-небудь чув із його уст.

— А ви це все звідки знаєте? — запитав я.

Його обличчя спохмурніло, а за компанію й лексика погрубішала.

— Від’їбися, — сказав він. — Яка тобі різниця.

Мені стало цікаво і, як виявилося, я таки мав у кишені зайвий квиток, оскільки Сучітра, звісно ж, працювала допізна.

— Якщо хочете зайти, — сказав я, — то поясніть мені.

Він опустив погляд на хідник і почав переминатися з ноги на ногу.

— Друзяка мене на нього присадив, — пробурмотів він. — На Баґрамській авіабазі. Було колись діло.

— Ви ветеран, — відказав я, щиро здивований.

— Треба докази? — гаркнув він. — Дай мені розібрану AR—15 і зав’яжи очі — будуть тобі, блядь, докази.

Саме тоді, якби моя система попередження була ввімкнена, я мав би зрозуміти, що не так усе добре, що цей чоловік перебуває на межі.