Ахмед Рушди - Золотий дім

Ну, і кішка, альпійська рись. Ось, у зближенні, витягнута рука мертвого римлянина, фасції випали з його долоні. (У кадруванні — свідоме відлуння безвільної передньої кінцівки загиблого Конґа з оригінального фільму 1933 року.) І люте гарчання Лео на кожного, хто насмілювався наблизитись. А коли все скінчилося, коли змовкли верески, коли юрмище людей, спотикаючись, розбіглося навсібіч і вгамувалося, а всіх загиблих, поранених кулями й затоптаних у паніці забрали куди слід, коли на авеню не залишилося нічого, окрім нанесеного вітром сміття й поліційних автівок, коли вже справді було по всьому, кішка зникла, й ніхто ніколи більше не бачив рисі Лео.

І самотній король у золотому домі побачив, як усе його золото в усіх його кишенях, усіх штабелях, усіх мішках, усіх відрах почало жевріти дедалі яскравіше і яскравіше, аж доки не зайнялося вогнем і не згоріло.

Правду кажучи, я сподівався ласкавішого життя. Навіть тоді, коли мріяв опинитися в якомусь чудовому майбутньому, де займу справді видатне місце, я сподівався більшої лагідності на своєму шляху. Тоді я не розумів, що Скілла й Харибда, дві міфічні потвори, між якими мав проплисти Одіссеїв корабель у Мессинській протоці — одна «раціоналізована» як гігантські скелі, а інша як лютий водовир — символізують, із одного боку, інших людей (скелі, об які ми розбиваємося й потім ідемо на дно), а з іншого — морок, що вирує всередині нас (і засмоктує нас, і ми тонемо). Тепер, коли мій фільм «Золотий дім» нарешті готовий і ось-ось має дебютувати у фестивальному обігу — після майже десяти років роботи й потрясінь у моєму приватному житті наприкінці цього періоду доведення його до кінця видається справжнім дивом — я маю спробувати занотувати все, чого навчився в цьому процесі. Наприклад, про кінобізнес я дізнався, що коли хтось при грошах каже тобі: «Я обожнюю цей проєкт. Обожнюю його. Він такий творчий, такий оригінальний, він ні на що не схожий. Я запропоную тобі свою абсолютну, на тисячу відсотків, підтримку, це на тисячу й один відсоток геніально », — то в перекладі на англійську мову це означає «привіт». І ще я навчився захоплюватися кожним, чий фільм був доведений до кінця й потрапив у кінотеатри, нехай то «Громадянин Кейн», «Поркі 22» чи «Довбойоби 19» — нема різниці, ти зняв кіно, чувак, мій тобі респект. А про життя поза кінематографом я довідався ось таке: чесність — найкраща політика. Окрім тих випадків, коли вона не найкраща.

Ми — айсберги. Я не те маю на увазі, що ми холодні, тільки те, що заховані переважно під поверхнею, і що підводна частина може потопити «Титанік».

У ті дні після геловінської стрілянини я багато часу провів у Садах, підсобляючи Ґолденам у всьому, чого вони могли потребувати. За згодою Сучітри, кілька разів на тиждень я підночовував у помешканні пана У Лну Фну. Він так і не здав моєї колишньої кімнати і заявив, що радий моєму товариству в таку «жахливу пору, жахливу пору». Сама Сучітра упродовж останніх годин перед тим, як країна пішла голосувати, відпрацьовувала чи не двадцятигодинні зміни в студії, монтуючи відзнятий матеріал для виборчого штабу демократів, бо, як провідна членкиня групи «Жінки в медіях», запропонувала їм свої безкоштовні послуги. Вона зізналася, що почувається виснаженою, перевантаженою й дещо пригніченою, і, можливо, я мав би зрозуміти, що частково це пов’язано зі мною. Але в Садах я був не лише з альтруїстичних, але й із майже хижацьких міркувань, бо виразно передчував, що історія, яку я заповзявся розповісти, ось-ось запропонує мені досі відсутню розв’язку, і якщо я влаштую засідку, зачаївшись у чагарниках Садів, неначе голодний лев у високій траві під акацією на африканській рівнині, моя здобич сама до мене прибіжить. Мені не спало на думку, що в моїй історії, яка вже й без того рясніла смертями, може розгортатися ще й історія вбивства. Не хто інший, як Віто Тальябуе першим засигналізував мені можливість того, що Нерон Ґолден не був насправді жертвою старечого недоумства, в яке повільно впадав, — або був не лише його жертвою; що насправді старого повільно отруювала його дружина.

Життя в Садах завжди дещо нагадувало «Вікно у двір». Кожен підглядав за кожним, усі ми були яскраво освітлені у своїх вікнах, що нагадували мініатюрні кіноекрани на більшому екрані, й відігравали свої драми на втіху сусідам; це було так, немовби актори у фільмах могли водночас дивитися інші фільми, а ці інші фільми дивилися їх. У «Вікні у двір» Джеймс Стюарт жив недалеко звідси, в будинку 125 на вигаданій Західній Дев’ятій вулиці, що в дійсному світі був би номером 125 на Кристофер-стріт — тобто Дев’ятій вулиці на захід від Шостої авеню, — але Сади для цього надавалися не гірше. У свою кіноверсію я запланував увести кількох мешканців, які стали б явною даниною персонажам великого гічкоківського фільму: екстравертну танцюристку панну Торсо, старшу самотню панну Лонлігартс тощо. Можливо, навіть мандрівного продавця коштовностей, у роль якого втілився б двійник Реймонда Берра. Первісно я не мав жодного наміру включати в сюжетну лінію замаху на вбивство, але ось що роблять із нами історії: вони обирають несподіваний напрям, а ти мусиш чіплятися їм за хвости. Тож сталося так, що я йшов Садами від будинку У Лну Фну до дому Ґолденів, коли Віто Тальябуе вистромив вродливу голову з прилизаним назад лискучим волоссям із задніх дверей свого дому і, на мій превеликий подив, гукнув: