Ахмед Рушди - Золотий дім

— Агов!

Я завмер на місці і, зізнаюся, наморщив лоба.

— Перепрошую, — звернувся я, щоб прояснити справу, — це ти щойно сказав мені «Агов!»?

—  Si , — просичав він, підзиваючи мене жестом. — Щось не так?

— Та ні, — відповів я, підходячи. — Просто я ніколи не чув, щоб хтось когось так гукав.

Він затягнув мене до кухні й зачинив двері в сад.

— Ну, а як же вони гукають? — він мав збуджений вигляд. — Хіба в Америці немає такого слова?

— Ну, думаю, можна звернутися «Привіт!», або «Перепрошую», або «Маєш хвилинку?»

— Це не те саме, — прорік Віто Тальябуе.

— Зрештою, яка різниця, — сказав я.

— Яка різниця, — погодився він.

— Ти щось хотів?

— Так, так. Це дуже важливо. Тільки сказати важко. Очевидно, це все цілком таємно. Я переконаний у твоїй чесності, що ти нікому не скажеш, що почув це від мене.

— Про що йдеться, Віто?

— У мене є підозра. Так це називається — підозра? Так, підозра.

Помахом долонь я заохотив його: давай, продовжуй.

— Оця Василіса. Дружина синьйора Нерона. Вона — тяжкий випадок. Вона безжальна. Як усі… — він затнувся. Я подумав, що він виллє свій особистий жаль: як усі дружини, як усі жінки , — як усі росіяни.

— Що ти кажеш, Віто?

— Я кажу що вона його вб’є. Вона якраз у цей момент його вбиває. Я бачу його лице, коли він тут проходить. Це не старечий занепад. Це щось інше.

Його колишня дружина Б’янка Тальябуе переїхала до свого нового коханого Карлоса Герлінґема, мого «пана Аррібісти», що жив навпроти. Щодня свіжоспечені коханці парадували в Садах, принижуючи цим самим Віто, тицяючи його носом у їхнє кохання. Якщо комусь тут на умі вбивство, подумав я, то радше самому Віто. Однак я трохи довше йому підіграв.

— І як же вона це робить? — запитав я.

Він театрально знизав плечима.

— Не знаю. Не маю подробиць. Просто бачу, що він виглядає хворим. Ненормально хворим. Може, це пов’язано з його ліками. Він мусить приймати багато ліків. Тож це легко зробити. Еге, вся справа в ліках, я точно знаю. Майже точно.

— Навіщо б їй це робити? — тиснув його я.

Знову знизування плечей і помах долонь.

— Це ж очевидно, — пояснив він. — Усі інші спадкоємці вже повмирали. Лишилася тільки її дитина. І якби ненароком Нерон також, — тут він провів пальцем по горлу, — хто тоді все успадкує? Є така латинська фраза: cui bono? — кому це на користь? — бачиш? Це абсолютно ясно.

У самому центрі питання була моя дитина. Мій син, який мав два з половиною роки, майже мене не знав і не міг запам’ятати мого імені, син, якому я не міг надсилати подарунків, із яким не міг гратися в Садах чи деінде, мій син, що був спадкоємцем статків іншого чоловіка, паспортом своєї матері в її майбутнє. Мій син, у чиєму маленькому обличчі я так чітко бачив своє власне. Мене дивувало, що ніхто більше не помічав цієї разючої схожості, що всі, якраз навпаки, стверджували, ніби він викапаний батько, який не був його батьком, — перемога гаданого над дійсним. Люди бачать те, що мають бачити.

Веспасіан — і що ж це за ім’я таке? Що далі, то більше воно мене дратувало. І справді, «малий Веспа». Малий скутер «Веспа» — це те, на чому так відчайдушно гасала Вічним Містом Одрі Гепберн у «Римських канікулах» із перепудженим Ґреґорі Пеком на задньому сидінні. Мій син заслуговував на краще поганяло, ніж те, на чому поганяли кінозірки. Він заслуговував щонайменше на ім’я одного з видатних майстрів кінематографу: Луїс, Кендзі, Акіра або Сергій, Інґмар, Анджей, Лукіно або Мікеланджело, Франсуа, Жан-Люк, Жан або Жак. Або Орсон, Стенлі, Білл чи хоч би прозаїчний Клінт. Я вже почав, лише напівнесерйозно, фантазувати про викрадення чи втечу разом із моїм Федеріко чи Альфредом у світ самого кіно — про те, щоб увірватися з ним у фільми протилежно до того, що зробив Джеф Деніелс у фільмі Вуді Аллена, щоб зруйнувати четверту стіну й пірнути з цього світу в фільми, а не навпаки. Кому здався цей світ, якщо можна мчати пустелею за верблюдом Пітера О’Тула або разом із Кубриковим астронавтом Кейром Дюлля вбивати божевільний комп’ютер ЕАЛ 9000, поки той співає: «Дейзі, Дейзі, чи ти будеш моя?» Який сенс дійсності, якщо можна підстрибом бігти жовтою цегляною дорогою разом із левом і страшилом або спускатися сходами поруч із Ґлорією Свенсон, готовою на великий план камери пана ДеМілля? Так, мій син і я, рука в руці, чудувалися б гігантськими сідницями й грудьми повій у «Римі» Фелліні, сиділи б у розпачі на римському хіднику, оплакуючи вкрадений велосипед, і вскакували б до «ДеЛореана» Дока Брауна, щоб гайнути назад у майбутнє й на волю.