Ахмед Рушди - Золотий дім

Або:

Коли я була ще дівчинкою в Міннесоті й починала задумуватися над тим, як жити моральним життям, то подумала про Індію, що займає важливе місце в моєму походженні, і запитала себе, хто в Індії найбільше страждає від несправедливості, а відповідь, до якої я прийшла, маючи вісім років, була: кози. Корови священні, а кіз убивають на м’ясо й нікому немає до цього діла. Я постановила, що все своє життя піклуватимусь і захищатиму цих нікому не любих розмеканих істот. Пізніше, коли я виросла, то, звичайно ж, передумала, але так само знаходила щось, що потребує мого завзяття, і потім до решти себе цьому присвячувала. Після кіз прийшли інші мої ранні одержимості: контроль над народжуваністю, автоімунні захворювання, розлади харчової поведінки, нестача води. Моє входження в дорослий вік збіглося з початком Епохи ідентичності, і дискусії, проблеми та інновації в цьому питанні й навколо нього переконали мене, що я знайшла своє покликання, і коли мені трапилася нагода працювати в Музеї, це було наче сповнення мрії, і так це виглядало аж до сьогодні. Зізнаюся, однак, в одній слабкості — я маю пристрасно-одержимий склад розуму. Буває так, що прокидаєшся одного ранку й розумієш, що це мені вже нецікаво. Це вже не моє. Обожнювані раніше кози, презервативи, булімія, вода — я вже вами не цікавлюся. Саме так зараз є зі мною й ідентичністю. Було, та минуло. До побачення.

Або:

Мені треба подумати, а в місті повно шуму.

Або:

Визнаю, що я є множинною сутністю. Я донька мого покійного батька-психопата. Я також тужу за померлим коханим. Як варіант, я належу до племені худих людей. До того ж, або з іншого боку, я дослідниця. Паралельно до цього я брюнетка. У мене такі, а не інші погляди. Я можу визначати себе дуже по-різному. Ось чим я точно не є: я не є чимось одним. Я вміщаю багатоманітність. Чи я суперечу сама собі? Що ж, я суперечу собі. Буття множинністю, різноманітністю — це буття окреме, багате, незвичайне й суто моє. Втискання себе у вузькі визначення — це фікція. Коли нам кажуть, що якщо ми не є кимось одним, то ми ніхто — нам кажуть неправду.

Музей ідентичності занадто втягнутий у цю брехню. Я не можу більше в ньому працювати.

Або:

Я підозрюю, що ідентичність у сучасному розумінні — національна, расова, статева, політизована, розсварена — перетворилася на серію ідеологій, і деякі з них довели Д Ґолден/а до його/її смерті. Правда в тому, що наші ідентичності неясні для нас самих, і, може, краще, хай так залишиться, нехай наше я й далі буде плутаниною й мішаниною, суперечливою й несумісною. Можливо, Д Ґолден остаточно бу[в] лише чоловіком із деякими жіночими почуттями, і [йому] треба було дати ним залишитися, а не підштовхувати до переходу, як це робили такі люди, як я. Не втискати [його] в жіночість, якої [він] не відкину[в] би цілком, але остаточно й не прийня[в] би. [Його] підштовхнули до смерті такі люди, як я, котрі дозволили новій ідеї дійсності пересилити найдавнішу з-поміж усіх ідей: наше кохання.

Д розпові[в] мені історію про гіджру в Бомбеї, що носив чоловічий одяг удома й фактично сприймався як чоловік своїми батьками, а потім, перевдягнувшись і вийшовши з дому, гіджра ставала жінкою. І це мало би бути нормально. Еластичність повинна бути чимось нормальним. Панувати має любов, а не догми ідентичності.

Я була готова бути поруч із Д на всіх етапах [його] змін і після їх проходження залишитися з [ним]. Я була [його] коханкою, коли [він] бу[в] чоловіком, і була готова залишитися її коханкою після її переходу до свого нового «я». Що це говорить про мене, про людей, про дійсність, яка виходить за рамки догми? Це говорить мені, що любов сильніша за стать, сильніша за визначення, сильніша за власне «я». Ось що я тепер знаю. Ідентичність — а конкретно теорія статевої ідентичності — завужує людство, а любов показує нам, наскільки широкими ми можемо бути. У пам’ять про моє загибле кохання я відкидаю політику ідентичності й обираю політику кохання.

Саме так відповів філософ Бертран Рассел, коли його запитали, яку пораду він хотів би залишити наступним поколінням. Він сказав: «Любов мудра». Але я розумію, що наші часи — це часи розбрату. Якщо не уникнути битви, нехай вона розпочнеться.

Дорогий Орландо,

Як я вже сказала щойно в твоєму кабінеті, я мушу звільнитися зі своєї посади. Мені важко пояснити чому, це непросте рішення, і я готова сісти з тобою й трохи детальніше це обговорити, якщо ти маєш бажання. Можливо, як ти кажеш, я так важко реагую на горе й через те в мене в голові хаос, а коли я матиму досить часу, щоб пережити жалобу й перетравити те, що сталося, то стану мислити ясніше, і з твого боку було дуже мило запропонувати психологічну допомогу й відпустку, але я думаю, що мені краще звільнитися. Дякую за все. Усього найкращого.