Ахмед Рушди - Золотий дім

У домі того місяця було відчуття застиглого часу, часу в чеканні, персонажі, полонені в олії на полотні, прибрали ефектні пози й були нездатні поворухнутися. А назовні, на вулиці, ширилася епідемія джокерів, божевільних кривоустих клоунів, що лякали дітей, або це були їхні привиддя, все одно. Лише поодинокі люди в місті стверджували, що вони справді бачили моторошного клоуна тієї осені, але чутки про них були всюди, чутки вдягали клоунські перуки, плітки шастали вулицями, гигикаючи й розставляючи віялом відьомські пальці на обох руках, і вивискували про кінець часів, про останні дні. Клоуни-привиди в нереальній дійсності. Есхатологічний безум ішов до виборчих дільниць, а сам Джокер верещав у дзеркало, домагач кричав про домагання, пропагандист звинувачував весь світ у пропаганді, кривдник нив, що на нього всі накинулися, крутій тицяв кривим пальцем у бік своєї суперниці й обзивав її крутійкою, дитяча примовка стала загальнонаціональним ґанджем, хто обзивається, той сам так називається, а дні минали, американський здоровий глузд був у стані війни з божевіллям, а такі люди, як я, що не вірили в забобони, тримали в кишенях руки зі схрещеними пальцями.

І тоді нарешті все-таки з’явився моторошний клоун.

Після тривалого відсторонення Василіса висловила бажання поговорити. Вона вивела мене в Сади й переконалася, що нас не почує жодне зацікавлене вухо. З нової владної нотки в її голосі я відчув, що вона не вийшла зі своєї ролі Старшої Медсестри й досі демонструє, що відтепер вона роздає карти.

— Він уже не той, що був, — повідомила вона. — Я маю до цього якось звикнути. Але він батько моєї дитини.

І це мені в обличчя, дивлячись прямо у вічі! Від такого нахабства мені аж забило дух. Я відчув, як у мені наростає лють.

— Якщо ти будеш мені перечити, — продовжила вона, здійнявши руку, перш ніж я встиг сказати хоч слово, — я накажу тебе прибрати. Не сумнівайся, я знаю, кому подзвонити.

Я повернувся, щоб піти.

— Стій, — звеліла вона. — Я не хочу, щоб наша розмова так скінчилася. Я хотіла сказати, що мені потрібна твоя допомога з ним.

На ці слова я розреготався.

— Ти справді незвичайна людина, — видушив я. — Якщо, звісно, ти взагалі людина. Те, що ці два речення вийшли з твоїх уст одне за одним, просто вражає. Але зовсім не свідчить про твою приналежність до людського роду.

— Я розумію, що між нами не все добре, — відповіла вона. — Тільки Нерон у цьому не винен, а я прошу тебе допомогти Нерону. Оці його гризоти, а до них ще помутніння розуму. Це процес повільний, тут ліки допомагають, але неуникний. Хвороба прогресує. Я боюся за нього. Він десь лазить. Мені потрібен хтось, хто ходив би з ним. Навіть якщо він піде до тої жінки, я хочу, щоб ти пішов із ним. Він шукає відповідей. Життя перетворилося на муку, і він шукає вирішення життєвої загадки. Я не хочу, щоб він знайшов його в її обіймах.

— Я не можу, — відповів я. — Працюю над фільмом. У мене тепер гаряча пора.

— Ти не хочеш, — мовила вона. — Ось що ти мені кажеш. А ти став егоїстом.

— У тебе багато ресурсів, — сказав я. — Маєш людей під собою. Їх і використовуй. Я не твій працівник.

Я говорив гострим тоном. Не мав наміру дозволяти їй мною командувати.

Вона мала на собі довгу білу сукню, тугу в ліфі й розширену нижче талії, з мереживним коміром-стійкою, що нагадував брижі. Вона сперлася на дерево, і я відразу пригадав Ельвіру Мадіґан, героїню чудового однойменного фільму Бу Відерберґа, приречену коханку, що ходить по линві в лісі. Вона заплющила очі й промовила голосом, схожим на зітхання.

— Усе це такий фарс. Їхнє прізвище зовсім не прізвище. Мадемуазель Лулу ніяка не Лулу. Може, і я не я, а та пані, що грає роль моєї матері, просто якась жінка, яку я найняла зіграти цю роль. Розумієш, про що я? Ніщо не є справжнім.

Це були розпорошені думки, і я побачив, що під маскою самовладання вона переживає власні гризоти.

— Справжня тільки моя дитина, — озвалася вона. — І завдяки їй я знайду врешті своє справжнє місце, — похитавши головою, продовжила: — А поки що всі відіграють якісь ролі. Можливо, навіть ти. Ти став для цієї сім’ї наче духівник, але ти не священник, хто ти насправді, чого ти хочеш, може, я маю щось запідозрити, може, ти Юда, — тоді вона розсміялася. — Вибач, — додала поспіхом, починаючи відходити. — Ми всі на межі зриву. Колись усе стане на місця. Ага, а ти біжи до своєї дівчини, яка нічого ні про що не знає, і так буде краще.

Звісно, це ще одна її погроза, подумав я, спостерігаючи, як вона віддаляється. Вона не наказала б мене «прибрати», але в разі необхідності зруйнувала б моє щастя, розповівши Сучітрі про те, що я зробив. Тоді я усвідомив, що маю бути першим, хто розповість Сучітрі, чого б це не коштувало. Я мусив знайти в собі відвагу спромогтися на правду й сподіватися на те, що наше кохання досить сильне, аби її витримати.