Ахмед Рушди - Золотий дім

Мирову угоду з Соттовоче було укладено досить несподівано на суму, що становила двадцять п’ять відсотків вартості первісних претензій. Френкі Соттовоче почувався не найкраще. Йому дошкуляли перебої в роботі серця, аритмія, а за медичним аспектом крилася також недуга душі. Блиск у його очах пригас, а руки, замість вимахувати з колишньою упізнаваною експресивністю, тепер лише мляво звисали. Смерть Юби добряче по ньому вдарила. Було очевидно, що він таємно за нею сохнув, але, бачачи, наскільки тісні вона зав’язала взаємини з Апу, утримався від освідчення. Як на людину, що проводила цілі дні в тепличному, обплутаному зв’язками світі мистецтва, променіючи товариськістю, галерист жив скритним, часто самотнім життям: після нетривалого шлюбу вже довгий час залишався розлученим і бездітним, а мешкав у дорогезному апартаменті в готелі «Мерсер», куди замовляв собі їжу завжди, коли не мав обов’язку бути присутнім на якомусь мистецькому заході. Сам компанійський, він мав небагато друзів, а одного разу, під час розмови з Віто Тальябуе в Садах, згадав про багатолітнє ув’язнення Вітового батька Б’яджо у гранд-готелі «Ет Дес Пальмес» у Палермо.

— Ваш бідолашний батенько відійшов на самоті, і його тіло виявили не ті, що його любили, а працівники готелю, — сказав він. — Мене чекає це саме. Мені принесуть бургера з келихом червоного вина і виявлять, що спізнилися з моєю останньою вечерею.

Після смерті Юби потаємні почуття Соттовоче до неї розчавили його. Тепер, коли хвиля мстивості відійшла, він змирився з тим, що знищені праці були відповідно застраховані й що його багатомільйонний позов проти Ґолденів був породжений збуренням емоцій.

— Мені вже байдуже, — заявив він своїм правникам. — Згортаймо це все.

Я бачив його лише раз у ті дні, на вернісажі Метью Барні в галереї Ґледстоун, і мене вразила зміна в ньому, його блідість і апатія.

— Радий тебе зустріти, юний друже, — привітався він, змахнувши рукою. — Втішно бачити, що є ще люди з повним баком, які женуть по сто шістдесят кілометрів на годину.

Я зрозумів, що він говорить мені про себе, про те, що в нього скінчилося пальне й він їде на порожньому баку. Я спробував зачепити тему, якої він сам би не заторкнув.

— Це була надзвичайна жінка, — мовив я.

Здавалось, він по-новому — виснажено — розізлився.

— То й що? — запитав. — У смерті немає нічого надзвичайного, всі помирають. Надзвичайне мистецтво — його майже ніхто не вміє творити. А смерть — це просто смерть.

Після укладення мирової угоди закінчилися громадські роботи Петі. Позбувшись ще й цього, Петя рішуче повернувся до життя. Він вийшов зі своєї кімнати з психотерапевтом Леттом, притискаючи кота лівою рукою до грудей і, удзрівши сповненого стражденної любові батька, обняв його за плече правицею, рішуче глянув йому у вічі й заявив:

— З нами буде все добре.

Він повторив це речення тридцять сім разів, немовби ретвітив сам себе. Аби самою силою повторення вчинити бажане дійсним. Аби відігнати Тінь, невтомно знову й знову утверджуючи Світло. Того дня я був у них, бо після перерви Петя вислав мені есемеску із запрошенням. Йому потрібні були свідки, а саме такою, як я знав, була моя роль в історії Ґолденів. Принаймні до того часу, коли в ліжку з Василісою я перетнув межу, яка відділяла репортера від учасника. Як журналіст, що метає гранату з окопу, я був тепер солдатом, а отже, як усі солдати, перетворився на законну ціль.

— Привіт, красунчику, — привітався Петя, побачивши мене. — Ти досі найвродливіший чоловік на землі.

Щось в оточенні Петі того дня нагадало мені якесь знамените олійне полотно, можливо «Нічну варту»; ми стояли в рембрандтівському золотому сяйві й наповнених світлом тінях і відчували себе — або я лише уявляю, що відчували, — вартовими охопленого війною світу. Петя зі своєю альпійською риссю, турботливим австралійцем, насупленим батьком і широкою кривою посмішкою. І челядь із різних перспектив у кутках картини. Невже я був єдиною людиною в домі Ґолденів того дня, яка чула биття смертоносних крил, передчасні зітхання винуватого гробаря [41] Образ із пісні Боба Ділана «Я хочу тебе». , повільне опадання завіси наприкінці п’єси? Тепер я пишу наввипередки з часом, мої слова не надто відстають від людей, яких описують, пишу подвійно, бо водночас завершую свій сценарій про Ґолденів, мою вигадану історію про цих чоловіків, що самі себе вигадали, і обидві історії змішуються воєдино, і я вже не певний, що є дійсністю, а що я придумав. У тому, що я називаю дійсністю, я не вірю в привидів і ангелів смерті, зате до вигаданої мною історії вони вриваються, наче натовп без квитків у ворота перед важливим матчем. Я сиджу на лінії розламу між моїм зовнішнім світом і світом усередині, осідлавши тріщину в усьому, сподіваючись, що всередину проникне дещиця світла.