Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

У цей момент до автобуса з лівого боку підійшло трійко елегантних німців, убраних у новеньку форму митної служби. Один був із собакою. Абсолютно чорною вівчаркою, шляхетне походження якої видавав ідеальний екстер’єр. При одному погляді на песика у свідомості рясно поставали кадри з документальних фільмів про злочини нацистів у концентраційних таборах, де на тлі майже мощеподібних тіл і напівмуміфікованих облич подібні Цербери яскраво ілюстрували міфологічну картинку «Ласкаво просимо до Аїду».

— Фашисти прокляті, я їм цього так не залишу... — Микитич смикнувся, нахилився уперед і знову зашарудів газетами, шукаючи щось у великій сумці типу «Адідас», яка стояла в нього під сидінням.

Десь там у глибині, серед залишків пиріжків, шкарпеток, пачок із цигарками «Прима», банок з розчинною кавою, рушників, ліків від тиску, серцевих крапель, книжок про те, як очистити судини від холестеринових бляшок, настоянки часнику з лимоном, туалетного паперу, дбайливо загорнутих у поліетиленові пакети чистих трусів і майок, тексту ролі, кип’ятильника, пакетів із гречаною крупою та банок з індиковим паштетом «Люксусовий» ховалося витерте, червоне портмоне з тисненим золотом прапором Німецької Демократичної Республіки.

Під час подорожі він уже декілька разів показово демонстрував мені його вміст, супроводжуючи екскурсію по портмоне приблизно таким текстом:

— Його мені подарували в Німеччині у 1977 році, коли я ще працював у «Соврємєннікє». А це все, що я нажив за своє життя.... — діставав при тому три двадцятидоларові купюри і ще якийсь валютний дріб’язок. — Майже тридцять років на сцені, а в кишені — дуля. У мене вдома досі чорно-білий телевізор «Екран». Не повіриш, соромно перед людьми. Але дружина — золото. Оце, до речі, вона мені дала... — випорпував з окремої кишеньки величезну сріблясту монету і крутив перед носом. — П’ять марок. Золотая женщіна. Мріє про кольоровий телевізор. Я їй поклявся, що з цих гастролей привезу. Жерти буду саму гречку, але телевізор привезу.

Узагалі-то він завжди розмовляв російською, але я, щоб не псувати карму цього твору «собачою мовою», перекладатиму його чьокання і акання на солов’їну.

— Скільки ж ви гречки з собою взяли?

— Три кілограми, а ще вермішелі два кіло і рису кілограм. Десять банок тушонки, п’ять паштетів, півтора кіло цукру, чай, каву, сало, печиво галетне, літр олії, три банки згущонки, перетертий лимон, дві банки шпротів, а ще цукерок-льодяників і декілька шоколадок «Альонка».

— Серйозний підхід.

— Ще б пак! Жодної копійки на харчі не витрачу, а телевізор таки добуду. А ще донька дружини натякнула, що хотіла б якісь черевички красиві, та й онучці треба щось із взуття привезти...

— Ідуть роки, міняються століття, а в нас чоловіки й досі ладні чорта осідлати, аби здобути коханим черевички.

— Гоголь — русскій пісатєль...

— Та хрін вам!

Цього разу Микитич, покинувши порпатись у сумці, випірнув над спинкою сидіння із сріблястою монетою в руці.

— Ходім, допоможеш мені у спілкуванні, бо я тільки й знаю хайс васер і гітлер капут, а ти ж по-англійські трохи той во?

Коли ми вийшли з автобуса і попензлювали убік яскраво освітленої скляної буди з надписом pit stop, «фашисти» з вівчаркою вже оглядали правий бік нашого багажного відділення.

Вони як раз наштовхнулися на труну з Альоною Іванівною. Вираз їхніх облич украй тішив. Щире здивування і легкий шок від зіткнення із суворою реальністю слов’янського світу у вигляді виготовленої на театральній фабриці грубої дерев’яної труни, змінилися у тевтонів диким реготом, коли режисер з перекладачкою, злегка піднявши кришку, вказали на ляльку-муляж.

Дарма що до початку поїздки Альфред Петрович заховав у Альону Іванівну декілька десятків пляшок горілки «Столична», яка, за чутками, що їх розповсюджували актори Театру на Подолі, високо котирувалася у шотландських пабах.

— Чи є у вас план, містере Фікс? — запитав я у скоцюрбленої спини Микитича.

— Зараз сам побачиш... — не обертаючи голови, прошипів «бурєвєстнік» і я почув, як у його словах б’ється холодний пульс виваженого плану помсти.

У кафе людно.

Вільні місця хіба що за стійкою уздовж скляної вітрини, прикрашеної неоновою вивіскою. За столиками німці, поляки, зграя галасливих росіян. Велелюдність у залі пояснювалася сполученістю кафе з великим дьюті фрі-магазином, де вся вищеозначена публіка затарювалася дешевими як для Євросоюзу товарами.