Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Жвава, всміхнена китаянка, либонь, зачувши акцент, подає каву, питаючи:

— Вер ар ю фром?

— Ай ем фром Юкрейн, — відказую доброзичливо.

— Ох, Юкрейн... — морщить вона свого плаского жовтого носика. — Вер із іт?

Я лагідно посміхаюся в роздумах, чи послати її відразу, чи якось таки підтримати бесіду? Моя чемна вихованість і толерантність до місцевих тупих вилупків усе ж бере гору.

— Юкрейн із зе біггест кантрі ін зе Єуроп. Ніар Поланд, Чех репаблік, Романіа. Ві хев зе вор віз Раша нау, — починаю короткий просвітницький курс. (Україна найбільша країна Європи, що знаходиться поруч з Польщею, Чехією, Румунією. На цей час ми маємо війну з Росією.)

— О! — удавано зацікавлено зводить вона брови. — Вор віз Раша? — з розумінням цокає язиком. — Юкрейн із ніар Афганістан? — питає чи то трохи глузливо, чи то направду не знає. (Війна з Росією? Україна це десь поруч з Афганістаном?)

— Фак ю, — кажу стиха, забираючи каву. Просвітницький курс завершено.

Китаянка робить вигляд, буцім не розчула, але я бачу, як у глибині її зіниць спалахує холодний вогник помсти, який виливається в те, що вона довго і підкреслено намагається дати мені решту з десятки дрібними мідяками, які я зневажливо залишаю їй на чай. Три з половиною бакси! Хай того чаю уп’ється, курва. Кажу ж: чекає ще на весь цивілізований світ люта війна з Китаєм.

— Вавилон. Вавилон, — усівшись на стілець, знову продовжую свою заспокійливу мантру, роздивляючись строкатий натовп за вікном.

Здається, що війна вже десь поруч. Такої кількості калік в інвалідних візках, на милицях, з якимись ортопедичними накладками на руках і ногах я не бачив ніде у світі. А ще — надмірно товсті люди. Розпухлі жирні тіла, консистенції різдвяного холодцю, трапляються на кожному кроці. Та ще й жодних стримуючих естетичних рішень, на кшталт широких балахонів чи сорочок, не побачиш.

А ще старі педерасти...

Молодих ще так-сяк можна перетерпіти. У натовпі вони веселі, яскраві, доглянуті. Ходять гордо за ручку, цілуються... Чорт з ними.

Але старі — то реально бридко. Чому в кіно показують тільки молодих геїв? Чому не знімають кіно і не виводять на прайд-карнавали старих глиномісів, що помирають від СНІДу?

Він стоїть на пішохідному переході, тримаючи в руках величезну порцію морозива. Повоєнне покоління. У його житті був Елвіс Преслі, Вудсток, сексуальна революція, синтетичні наркотики і все дєла. Фарбована в рожевий колір гривка падає на спітніле нерухоме чоло, по вінця накачане ботоксом. Спотворена нескінченними ін’єкціями косметичного гелю пащека нагадує статевий орган якоїсь морської тварини.

З неї раз у раз виповзає отруйна мурена язика, занурюючись жалом у біло-зеленкувату солодку масу. Морозиво стікає по обвислому підборіддю і він рукою обтирає його, розмазуючи липку рідину між пальцями.

Удягнений, як школярик, у короткі рожеві шорти — демонструє світу свої покручені ревматизмом жирні колінця і ноги в жовтих розводах пігментного ластовиння. Литки, вкриті набубнявілими тромботичними жилами, забрано у високі білі шкарпетки фірми «Ральф Лорен». На ногах модні молодіжні кросівки «Адідас». Рихле, звисаюче пузо обтягує білосніжне поло від «Брук Бразерс», на яке накинута дорогуща вітрівка від «Барберіз». Масне, бліде обличчя аж вилискує жиром у світлі неонових ліхтарів.

Старий педераст просто стоїть на переході, навіть не роблячи спроб перейти вулицю на зелене. У мене вдосталь часу, щоб роздивитися його розгублено-жалюгідну посмішку, якою він обмацує перехожих, що рвучко пнуться повз у своїх справах.

Раптом посеред натовпу виринає молода афроамериканка, що міцно тримає за руку красивого білявого хлопчика років п’яти. Вони зупиняються на перехресті, чекаючи на дозвільний сигнал світлофора, і старий педераст цілу хвилину не зводить із хлопчика очей.

Може, в тому хлопчику він бачить безневинного янгола, яким сам був шістдесят років тому, і сльози каяття заливають його душу. А може, лише об’єкт своєї гріховної пристрасті, який відтепер так легко звести на манівці розпусти, бо навіть у сучасних місцевих школах дітям пропонують самостійно визначитися зі своєю статтю. Не в змозі розмножуватися природним шляхом, старі педерасти добираються до непорочних душ через, здавалося, цілком благородні теревені про «свободу вибору».

Жирний, розбещений, смертельно хворий, він безпорадно й розгублено лиже морозивну кульку на перехресті Тридцять шостої вулиці і П’ятої авеню, в той час як повз проходять величезні накачані негри, зосереджені суворі араби, пакистанці в національному вбранні, розважливі та самодостатні євреї, індійці валять цілими родинами по десять осіб, жилаві китайці несуть додому пакети з їжею.