Антон Мухарский - Кістяк з Чорнобиля

33-й річниці Чорнобильської катастрофи присвячується

Одної теплої весняної ночі, коли квітли сади, і веселі бджоли, натомившись за день, мирно спали у своїх вуликах, поруч зі старовинним українським містечком Чорнобиль спалахнула вогняна квітка, з якої в небо вдарив потужний промінь, що мінився всіма кольорами веселки.

Ця подія трапилася багато років тому. Згодом її назвали ніччю Великого Вибуху.

«Мамо, тату, дивіться, яка краса!» — прокинувшись від гучного землетрусу, визирнув у вікно хлопчик на ім’я Костянтин.

Але тато, з переляканим обличчям ухопивши куртку, побіг з дому геть, а мама, щільно позатулявши всі вікна і кватирки, до ранку плакала, сидячи на ліжку.

Наступного дня батько додому не повернувся. Натомість невдовзі на порозі їхньої квартири постали страшні люди в протигазах та зелених гумових плащах. Вони хотіли посадити їх з мамою в автобус, яким евакуйовували людей до Києва.

Та того разу хлопчик не послухався ані мами, ані страшних людей в протигазах, і тільки йому знаними стежками побіг убік зруйнованої атомної електростанції, де батько працював пожежником.

«Ви не бачили мого тата?» — питався у військових, обпечені обличчя яких були кольору бронзи. Але військові, голими руками збираючи шматки радіоактивного графіту, похмуро хитали головами, прикриваючи носи респіраторами.

«Ви не бачили мого тата?» — питався в людей у білих халатах з дозиметрами в руках. Та й ті знизували плечима.

І тільки кістлява тітка Смерть, нахилившись над його ліжком у лікарняній палаті, проказала: «Твій батько помер від променевої хвороби. А тепер прийшов і твій час».

Проте цьому не судилося статися.

«Нехай помру я, але син залишиться живим», — запропонувала його матінка угоду ще не старій відьмі на ім’я Марта і та, порадившись із потойбічними силами, промовила:

«Згодна! Материнська любов сильніша за смерть».

Тоді про це писали газети. А ще на центральному вході в лікарню повісили оголошення: «З відділення реанімації безслідно зник дванадцятирічний хлопчик Костянтин С. Усіх, хто може допомогти з пошуком дитини, просимо звертатися до адміністрації лікарні або в міліцію за телефонами…».

Проте за зазначеними номерами ніхто не озвався.

Бабуся хлопчика — сліпа ворожка Ганя — зробила все, аби ніхто й ніколи не довідався, як її онук полишив лікарню.

У ніч на Івана Купала старій наснився віщий сон, в якому вона зустріла свою доньку (маму Костя) у вінку з маків. То духи предків повідомили віщунку, що прийняли душу жінки у свої обійми.

Наступної ночі баба Ганя, обернувшись на муху, полетіла до Києва.

Вдарившись об стіну тьмяно освітленої лікарняної палати, муха перетворилася на літню жінку, вбрану в чорну оксамитову свитку, довгу темно-синю спідницю, розшиту по подолу срібною ниткою. Її голову покривала строката хустка, розписана червоно-чорними ружами. Стиха цокаючи срібними підковками високих червоних чобіт, стара, спираючись на грушевий ціпок, підійшла до ліжка, на якому, увесь обплетений дротами крапельниць, лежав схудлий хлопчик із запалими як у мерця очима — єдиний нащадок старовинного козацького роду Сагайдачних.

Обережно від’єднавши крапельниці, бабця поклала суху долоню на його обличчя, обдувши хлопчика теплим диханням своїх вуст.

«Бабусю, ти мені не снишся?» — ледь чутно запитав знесилений хворобою Кость, розплющивши очі.

«Ні, мій рідненький. Я тут. Я поруч. Ходімо додому…»

Три дні й три ночі йшли вони на північ, безперешкодно долаючи всі перепони і кордони, бо стара Ганя вміла робити людей невидимими.