Антон Мухарский - Кістяк з Чорнобиля

А наступної зими до їхньої оселі прибилася молода Чупакабра, що, втікаючи від розстрільної команди, сховалася в бабин льох, та й так у ньому і прижилася.

Страшні події другої від часу Великого Вибуху зими місцеві мешканці охрестили часом Великих Розстрілів.

«Мій тато вовк, мама лисиця, бабуся куниця, а дядько — єнот. Всі загинули», — розповідала легенду, пояснюючи походження своєї нестандартної зовнішності.

Але друзяки, які вже на власні очі бачили і двоголових змій, і шестиногих жаб, і волошкових ведмедів, мовчки кивали головами, не наважуючись вимовити слово «мутант», від якого тварина впадала у відчай, надовго ображаючись за таке несправедливе, на її думку, оціночне судження.

Схожа була на невеличке кенгуру із псячою головою, круглими, налитими кров’ю очима і пащекою, повною довгих, гострих зубів.

Саме вона і повідала друзям неймовірну історію про чорнобильського крокодила, яку почула від восьминогого кабана Лесика-Стасика, котрий після важкого поранення загоював рани у бабиному льосі.

Рохкаючи на кожному слові, кабан розповідав, буцім бачив у ставі-охолоджувачі гігантського крокодила, вкритого рожевими плямами, що посеред зими грався із пласкими крижинами, намагаючись вистрибнути на них усією своєю тушею.

«От би познайомитись із ним», — мріяли друзі, гріючись біля великого шматка радіоактивного плутонію, що його теплолюбна Чупакабра відкопала в могильнику та притягла до хати.

Така нагода трапилася, коли до їхнього обійстя вперше навідались мародери.

Це сталося четвертої від Великого Вибуху весни, коли тисячолітній Перунів хутір знов укрився піною весняного першоквіту. Тиша в повітрі стояла страшна на тлі пишного буйства зелені, бо птахи і бджоли, які покинули цю землю кілька років тому, так і не повернулися.

Спершу почулося далеке клекотіння підвісного мотору. Потім, поруч із затопленим дебаркадером колишньої пристані, у річний пісок ткнувся носом бляшаний човен, на борту якого тихесенько грав невеликий портативний приймач.

На берег ступили три людини, що розмовляли не тутешньою мовою.

«Іщєм антікваріат: ікони, картіни, сундукі, вишиванкі, фарфор, ордєна-мєдалі, коври… На всьо про всьо у нас єсть час. С охраной я договорілся…»

Це були мародери, які збували забруднені радіа­цією речі на стихійних ринках. Люди, котрі їх купували, за деякий час умирали від невідомих, дивних хвороб.

Висаджуючи ногами та битою цеглою двері й вікна, злодії кидалися нишпорити покинутими обійстями, не зважаючи на те, що біля деяких осель було встановлено знаки радіаційної небезпеки.

«Невже ти дозволиш їм пограбувати наш дім?» — нервувалося на ґанку Педро-Кончітто.

«Чим же я можу зарадити такому лиху?» — розводив руками Кость, який на той час удень ставав майже невидимим.

Його кістяк так набрався радіації, що аж світився вночі. Шкіра та залишки одягу геть зотліли, й шматочка не лишилося.

Тим часом мародери, висадивши причахнену хвіртку, вже швендяли двором.

«Ти смотрі, тут на Украінє даже огурци какіє-то хрєновиє растут, сініє…» — почувся хрипкий голос і Педро-Кончітто, відкинуте з ґанку кирзовим чоботом, відлетіло вбік.

Відразу по тому задзвеніло вибите віконне скло та гупнули зірвані з петель двері.

«Отета удача, — зазвучали голоси в хаті. — Стариє ікони, лєт по тріста… А єщьо сундук, полний доб­ра… Ай! Ой!»

Це, повернувшись із цвинтаря, до кімнати влетіла Срібна Муха й заходилася з усієї сили витися довкруж мародерів, намагаючись поцілити їм як не в очі, так у вуха.

Спершу вони відмахувалися від неї руками. Але коли один зі злодіїв потягнувся до ікон, комаха так розлютилася, що, відштовхнувшись від стіни, з усієї сили спрямувала свою атаку на непроханого зайду.

Він й охнути не встиг, як муха, вдарившись у груди, вилетіла в нього зі спини.

«Ой, пацани, что-то мнє нє харашо…» — тільки й проказав, осідаючи на підлогу. Це були його останні слова.

«Бєжим, Мітьок, отсюда, пока она і нас нє убіла…» — позадкував той, що керував грабунком.

«Так, а что с Льошкой дєлать? Ми вєдь своїх нє бросаєм, так в школє учілі…»

«Да хрєн с нім, пусть здєсь валяєтся. Нам свою шкуру спасать надо…»