Антон Мухарский - Кістяк з Чорнобиля

А потім з крокодилом почали коїтися справжні дива. Мало того, що він за рік вимахав ледь не вдвічі, так тепер не боявся холодної води і міг вільно пересуватися рікою навіть тоді, коли вона була вкрита кригою.

Але третьої осені від Великого Вибуху сталася подія, що перевернула все його життя.

Розвалившись на бетонному парапеті порожньої набережної, крокодил був ніжився в останніх теп­лих променях нетривалого бабиного літа.

Аж раптом на набережній зачулося гудіння автомобільного мотору, і біля колишньої пристані припаркувався автомобіль.

Слух у нільських крокодилів, треба зауважити, пречудовий. Майже за кілометр почулися голоси, що видалися Гєні напрочуд знайомими.

«Я тисячі раз говоріл, что строіть атомную станцию на плавающіх ґрунтах — ето само­­убійство. Но в Москвє трєбовалі запустіть енергоблок к шестідєсятой годовщінє рєволюциї. Украінє сознатєльно подкладивалі бомбу замєдлєнного дєйствія…»

«Це ж дядя Саша», — впізнав крокодил тріскучий голос старого п’яниці.

«Папа, папа, смотрі, какіє соми огромниє…» — пролунав жіночий голос, в якому крокодил упізнав призабуту піонерську інтонацію малої Лєночкі.

Потайки, через сусідній гайок, крокодил зайшов людям у тил. І хоч минуло добрих тринадцять років, Гєна безпомилково впізнав і постарілого дядю Сашу, і двійко його схожих одне на одного дітей, що, ступивши на батьків шлях, перетворилися на молодих інженерів.

Він не відчував до них ані злоби, ані бажання помститися, якби не одне «але».

«Пап, сдєлай громчє музику…» — попросив у дяді Саші колишній піонер Пєтя.

І тут тварину наче підмінили. Зачувши пісеньку про Арлєкіно, крокодилу здалося, що його тіло почало роздуватися від неконтрольованої агресії. Гаряча радіоактивна кров кинулася в голову. Не усвідомлюючи своїх дій, велетенська рептилія кинулася на колишніх мучителів, умить пошматувавши їх на дрібний фарш.

Наступної ночі він не стулив повік. Вкрай переймався через цей прикрий випадок. А коли за місяць трохи оклигав, то знову зустрів на березі якогось необачливого будівничого, що вирішив потішитися видовищем гігантських риб. У руках чоловік тримав портативний радіоприймач, з котрого лунала сумнозвісна пісенька.

Того бідолаху крокодил просто проковтнув, виплюнувши радіоприймач у воду. Після цього Гєна зрозумів, що страждає на серйозний психічний розлад.

З розпачу він було хотів удавитися, але восьминогий кабан врятував друга від такої лихої долі.

«В усьому винна Алла Пугачова! — проводив з ним Лесик-Стасик терапевтичні бесіди. — Деградаційний вплив російської попмузики на свідомість крокодилів ще ніхто не відміняв. Або піонери! Тут головне ніколи не шукати причину негативу в собі, адже це погано впливає на здоров’я. В усіх власних бідах завжди треба звинувачувати когось іншого. Це найкращі ліки від депресій. Якщо нема близьких, перекладай провину на керівництво держави або американського президента. Проте універсальний спосіб уникнути індивідуальної відповідальності це знаменитий “форс-мажор”».

«Що таке “форс-мажор”?» — питався вдячний крокодил.

«Я гадаю, це таке верховне божество, яке вигадало людство, аби списувати на нього всі свої гріхи. Тільки так можна подолати хворобу! Ну й іще здорове харчування. Дарма ти не хочеш спробувати свіженький асфальт. Це справді смакота… Чорнобильські кабани рекомендують!»

«Добре влаштувався», — казали про Лесика-Стасика друзі та знайомі, коли він, втрапивши в якусь халепу, завжди міг звалити провину на свого брата близнюка.

«Лесику, хто розкидав сміття обабіч дороги?»

«То не я, то Стасик. Але він зараз спить і його не можна тривожити…»

«Стасику, хто підрив хату, що вона завалилася?»

«То не я, то Лесик, але він поїв і відпочиває…»

«Нумо швидко зізнавайтесь, хто нагидив на ґанку?»

«То не ми, то Чупакабра».

«Чупакабра не гидить камінцями!»

«Чому ж не гидить? Вона теж мутант, тому цілком може нагидити…»

«Отакий він, наш “простий народ”: сам нагидить, сміття порозкидає, хати завалить, а потім ще й оббреше на рівному місці», — бідкалася Чупакабра Кістяку Костю, який майже завжди заступився за кабана-бешкетника:

«Не ображайся на нього. Такий вже вродився. Треба любити його таким, як є, бо іншого не маємо…»