Антон Мухарский - Кістяк з Чорнобиля

«Тут радіація просто зашкалює! — почувся захрип­лий голос. — Сто рентгенів на годину! Треба поставити знак небезпеки й обнести будинок попереджувальною стрічкою».

«Ставимо швидше і втікаємо, бо це дійсно якесь пекло».

Коли постріли вщухли, врятовані звірі просиділи в підземеллі ще цілий тиждень, харчуючись запасами, що їх баба Ганя приготувала на кілька поколінь уперед.

Чого тільки не зберігалося в міцно запечатаних кришками трилітрових слоїках, якими були заставлені кілометри полиць. Тут тобі й свиняча тушонка, і консервоване сало, мариновані яблука, сливи, огірки, помідори, солодкі перці. Під стелею — в’язанки сушеної риби та грибів. Всілякі крупи, борошно, сіль, сірники, мило, горіхи…

Бувало, діти, коли стара ще була жива, питалися: «Мамо, навіщо вам то все?».

Але мудра баба завжди сумно кивала головою: «Не дай вам боже, дітки, скуштувати смаженого пацюка…».

«Смаженого пацюка то як?» — сміялася молодь.

«Ми, коли були малими, щурів ловили і смажили, бо червоні людозвірі позабирали в нас усю їжу».

«Червоні людозвірі — то такі мутанти?» — питався в неї малий Кость.

«Комуняцькі мутанти, хай їм жаба цицьки дасть…»

Та коли біда минула, здорові звірі покинули льох. Лишилася тільки Чупакабра та поранений сіамський кабан-близнюк Лесик-Стасик. А навесні після одужання і він подався до лісу.

З того часу Чупакабра, ні в кого не питаючи згоди, самовільно зайняла льох, харчуючись салом та консервованою куркою. Проте страх покарання за вчинені гріхи назавжди залишився з нею, оселившись у завжди розчахнутих, трохи косих від брехні червоних очах.

Наступні кілька років минули в тиші та спокої.

У Чорнобильській зоні знову розмножилися тварини. Радіація пішла під землю. Навіть шпаки і бджоли якогось літа повернулися, і знову задзвеніли в повітрі їхні веселі голоси.

У навколишні села дедалі частіше почали наві­­дуватися сталкери — безстрашні хлопці та дівчата, які не грабували хати, а лишень на власні очі хотіли побачити той дивний, загадковий світ первозданної природи, що утворилася довкруж зяючої вирви зруйнованого ядерного реактора, нині вже схованого за товстими бетонними стінами здоровезного саркофага.

Час від часу друзяки «ходили по трюфелі». Хіба що замість коштовних грибів голими руками тягали з радіаційних могильників й досі теплі шматки ізотопів урану. Складаючи їх у піч, вони підтримували довкруж хати надвисокий радіаційний фон, аби відвадити від обійстя баби Гані непроханих гостей.

А одного дня крокодил Гєна приніс цікаву новину. Десь по радіо він почув, що страшна країна живодерів-піонерів під назвою Радянський Союз розвалилася.

Друзі не наважились уточнити, з якого радіо­­приймача і за яких обставин він почув ту звістку, але Срібна Муха не дуже то й розділила його захват. Довго щось дзижчала про те, що «справж-ж-ж-ж-ню нез-з-з-з-залеж-ж-ж-ж-жність ще треба вибороти».

І ось одного осіннього дня вона повернулася до хати в дуже збудженому стані. Носилася від стіни до стіни, виробляючи в повітрі фігури вищого пілотажу.

Педро-Кончітто, яке одне з усіх володіло талантом її розуміти, після кількох спроб дешифровки ви­­членило базове слово.

«Хтось знає, що таке Майдан?» — звернувся хріновий огірок до друзів, але тільки Кістяк Кость відповів, що це, либонь, велика площа в центрі міста.

«Вона каже, буцім таке трапляється один раз на сто років і пропонує сьогодні вночі всім йти на цвинтар».

Ослухатись бабиної волі не смів ніхто. Тому за п’ять хвилин до півночі Кістяк Кость, Педро-Кончітто, Чупакабра, Лесик зі Стасиком та крокодил Гєна слухняно стояли біля сільського кладовища, до похиленої огорожі якого тулилася стара дерев’яна церква з висадженими вікнами та дверима.

Здивуванню присутніх не було меж, коли о півночі на дзвіниці церкви гучно вдарив перший дзвін, якого там понад сімдесят років не було.

Він розірвав мряку ночі густо-малиновою нотою, що, покотившись відлунням від стовбурів столітніх дубів, полинула в небо, колишучи золотаву напівкулю убутного місяця.