Антон Мухарский - Кістяк з Чорнобиля

Але результати волевиявлення виявилися невтішними. Кожен із кандидатів проголосував за себе. Тому, скасувавши посаду президента, присутні вирішили перетворити Перунів хутір на парламентську республіку.

Крайню ліву позицію зайняла Чупакабра. Пед­­ро-Кончітто дотримувалося більш ліберальних лівих поглядів. Лесик-Стасик став у центрі. Кістяк Кость був поміркованим правим консерватором-традиціоналістом, у той час як Гєна зайняв радикальну праву позицію, раз у раз вступаючи з Чупакаброю в непримиренні суперечки.

Десь він накопав на неї компромат.

«Ця тварюка, прикриваючись гаслами “про любов і щастя”, вже накликала біду на голови мирних чорнобильських тварин», — щосили гарчав крокодил, згадуючи часи Великого Розстрілу.

«Це хто мені говорить?! Людожер, який не може контролювати власну агресію?!»

«Комуняцька потвора!» — волав Гєна.

«Фашиствующій молодчік!» — верещала Чупакаб­ра.

Після чого, зазвичай, починалася бійка.

«Ваша біда в низькому рівні освіти та підвищеній емоційності, — сидячи в саду під яблунями аналізувало ситуацію Педро-Кончітто. — Замість малювати стратегії, шукати компроміси, ставити завдання та їх вирішувати ви готові знищити одне одного, доводячи свою виключну правоту, хоч, як ти знаєш, — абсолютної правди не буває…»

«Тому що наше справжнє єство — це крайній індивідуалізм», — зауважував Кістяк.

«Він вас і рятує, він вас і губить. Бо саме цим користаються вороги, яким і робити нічого не треба, окрім, як чекати, коли ви знову одне одного повбиваєте. Об’єднуєтесь лише в разі зовнішньої загрози. А як вона минає, знову переходите до внутрішніх чвар, вочевидь, дійсно потребуючи зовнішнього управління».

Хріновий огірок завжди трохи дистанціювався від місцевого населення, виступаючи таким собі «вільним спостерігачем», бо, як з’ясувалося згодом, мав на це певні причини, про які розповім у наступній главі.

Наостанок додам: після кількох невдалих спроб провести хоч одне притомне засідання від ідеї парламенту на Перуновому хуторі теж довелося відмовитись.

Відтоді і в хаті, і на обійсті запанував природний для цих місць лад. Усі, як могли, намагалися поважати одне одного, хоч позаочі говорили різне, бо обмовляти ближнього — одна з найулюбленіших українських забав.

З плином часу друзяки почали помічати, що Пед­ро-Кончітто все частіше стало усамітнюватися в саду. Його овальний силует з веселковою копицею гички замість хвоста чітко малювався на тлі далеких вогнів нового чорнобильського саркофага, схожого на велетенський ангар для літаків.

А якось одної місячної ночі воно почало видавати страшні звуки, які одночасно були схожі на полохливі зойки сойки та писк дельфінів.

«Шо то?» — налякано питалася Чупакабра.

«Хрін його знає», — з притаманним йому почуттям гумору ворушив іклами Лесик.

«Тобі зле? У тебе болить голова чи живіт?» — співчутливо цікавилися друзі, але Педро-Кончітто лише незадоволено огризалося:

«Т-ш-ш-ш-ш-ш, не заважайте! Я подаю сигнали своїм братосестрам. Вони вже близько… десь за двадцять мільярдів кілометрів звідси».

Цю незбагненну для звичайних землян відстань інопланетяни здолали менше ніж за добу.

Вже наступного вечора на бабин город, котрий тільки-но вкрився молодою травичкою, дивним чином матеріалізувавшись у повітрі, почала опускатися золота літаюча тарілка.

Поки всі мешканці чорнобильського хутора, роззявивши пащеки, спостерігали за цим екзотичним видовищем, Педро-Кончітто стрибало, наче гумова кулька, вигукуючи:

«Велкам на Землю, гості дарагіє!»

Коли тарілка приземлилася, з неї золотими сходами спустилися два інопланетянина, дивовижно схожі на Педро-Кончітто. Тільки один був жовтого, а інший — червоного кольору.

«Знайомтеся, це моя справжня родина, — представило інопланетян Педро-Кончітто. — Називайте їх, як завгодно: “ей”, “гей”, “сишішь, ти, чувак”, бо їм геть байдуже. Ми бо вже давно подолали ці забобони, що й досі роз’єднують землян, призводячи до воєн і прикрих непорозумінь».

Під час його промови інопланетяни із жахом дивилися на кирзові чоботи прикопаного на городі москаля, які стирчали з-під землі.