Антон Мухарский - Кістяк з Чорнобиля

«Ніхто не казав, я сам це відчуваю…»

«Чим відчуваєш?» — пильно подивився на нього Хрунь.

«Серцем, душею, чимось таким, що знаходиться отут», — малий приклав руку до грудей.

«Тобі пощастило, що в тебе ще є душа. Бо в багатьох її вже нема. Бува, сядеш людині на груди і здається, що вона жива: тепла, ворушиться, дихає. А придивишся — бездушна оболонка. Бо душу з неї випив телевізор…»

«Я люблю читати книжки, а телевізор не люб­лю…» — хитнув головою Михась.

«Тому Марта і дала тобі ці окуляри. Вони чарівні й дозволяють бачити паралельні світи. До речі, знайомся — це Маріанна. Вона соромиться до тебе піді­­йти. Боїться, що налякає… Марусю, йди до нас», — покликав Хрунь когось допіру невидимого.

Вибравшись просто з книжкової шафи, перед Михасем постав привид сумної дівчинки в довгій прозорій сукенці з маковим вінком на голові. У руках дів­чинка тримала маленького синього кита.

«Привіт, я Маріанна…» — не піднімаючи очей, промовила дівчинка-привид.

«То це ти на День Святого Валентина кинулася в Дніпро з Московського мосту?»

«Мені дуже соромно перед батьками. Вони так горювали. Лише коли падала донизу, зрозуміла, яку дурницю втнула, але було вже пізно. Ти звідки про це знаєш?» — здивовано підняла на хлопчика трохи мутні волошкові очі.

«Ми вчилися з тобою в одній школі. Цілий місяць про це тільки й розмов було, а потім якось забулося. Це через нещасливе кохання?»

«Так. Ми з моєю найкращою подругою були закохані в одного хлопця. Але він обрав іншу… Та мені здається, що він і досі любить саме мене. Тому я й не можу покинути цей світ, не переконавшись у цьому».

«Ось чому ми разом маємо відшукати Кістяка Костя, щоб він здійснив наші мрії», — заявив Хрунь.

«А яка в тебе мрія?» — поцікавився Михась.

«Скуштувати БіґМак. Подейкують, що котлетки до нього виготовляють з перемелених хрящів…»

«Фу, яка бридота… Де ти таке почув?»

«По тєлєвізору…»

«Сам же ж казав, що тєлєвізор випиває з людини душу!» — обурився хлопчик.

«Так у мене ж немає душі, — засміявся Хрунь, округливши вузький ротик, повний відразливих зубів. — Все має статися так, як сказано в легенді: першими до Кістяка Костя прийдуть три створіння: абсолютно бездуховне, тобто я, безтілесна душа у вигляді Марусі та повноцінна людина дитячого віку, тобто ти».

«То хто той Кістяк, і де його шукати?» — аж сплеснув руками Михась.

«Треба вийти на балкон і подивитися в окулярах на північ. Кістяк Кость мешкає там, звідки в небо здіймається веселковий промінь», — відповів домовик.

«То ходімо подивимось…»

І вся трійця, обережно вибравшись у коридор, рушила на кухню, вікна якої якраз виходили на північ.

«Ну що ти бачиш»? — цікавився хробак, коли вони опинилися на балконі звичайної трикімнатної квартири, розташованої на двадцятому поверсі висотного будинку в київському районі Оболонь.

«Нічого не бачу, довкруж темно, — відповів Михась, напнувши на носа чарівні окуляри. — Тільки вогні парковки і супермаркету внизу…»

«Котра година?»

«Двадцять дві хвилини на другу ночі», — глянув малий на військовий годинник, який подарували йому батькові побратими. Він не знімав його ані вдень, ані вночі.

«Ну то ще хвилинку треба почекати… Ах, який запах», — повільно втягнув носом повітря хробак.

«То яблуні квітнуть на схилах Дніпра, всипаючи землю ніжними пелюстками швидкоплинної любові…» — тихо проказала Маріанна.

«Які яблуні? — обурився Хрунь. — То запах МакДональдзу біля метро долинає аж сюди… М-м-м-м, яка насолода. Ну що там із часом?»

«Перша двадцять три…»

«Вдягай окуляри і дивись пильно на північ. За кілька секунд почнеться…»

«Що почнеться? — тільки й встиг запитати малий.

«Що там, що там?» — смикав його за ногу хробак.

«Що там?» — пошепки питала Маріанна.

Але Михась, роззявивши рота, дивився вдалечінь. Туди, де за дніпровською затокою Верблюд, містечком Вишгород та Київським морем бив у небо потужний веселковий промінь.

«Ти його бачиш?» — не вгамовувався хробак, тупцюючи на місці.

«Бачу», — нарешті озвався малий.

«А дай-но мені подивитися…»

Узявши хробака на руки, Михась хотів допомогти йому напнути окуляри на мармизу, але, скинувши їх із носа, Хруня вже не побачив. Відчував тільки на своїх долонях його слизьку та холодну дупцю, а до носа долинав запах скуйовдженого хутра. Від домовика тхну­ло занедбаним льохом.