Антон Мухарский - Кістяк з Чорнобиля

І раптом похилені хрести на могилах почали ворушитися.

Якби не Срібна Муха, що заспокоювала присутніх легким дзижчанням, друзі б кинулися навтьоки. Страшнішої картини, коли в тебе перед очима ворушиться земля та розкриваються могили, важко й уявити.

Наче гігантські кроти завелися на цвинтарі, викидаючи нагору залишки трун, кісток і черепів, які спершу лише біліли в рідкому місячному сяйві, а потім почали тулитися одне до одного. Й ось уже перший кістяк зліпився й затанцював у прозорому нічному повітрі, потім другий, третій, четвертий. Аж ось над кладовищем заколихався цілий натовп мерців із чорними проваллями очниць.

«Мені страшно-о-о-о-о…» — тихенько завило Пед­ро-Кончітто, пускаючи калюжу просто під себе.

«Вони нас уб’ють…» — заскавуліла йому в унісон Чупакабра, котрій в мерцях почали ввижатися озброєні мисливці.

Зір не підводив хитру тварину. Поволі, один за одним кістяки почали обростати плоттю, перетворюючись на справжнє військо. Заблищали в місячному сяйві гострі шоломи, бойові сокири та кольчуги князевих ратників часів Київської Русі. Запломеніли червоною китайкою козацькі шаровари, спалахнули довгі коси та гайдамацькі ножі в жилавих руках чубатих зарізяк, січові стрільці шикували лави. Обвішані довгими кулеметними стрічками, оглядали зброю партизани часів Другої світової.

І раптом вдарив другий дзвін з бані старої церк­ви.

Із самої гущини війська вперед виступив височенний вусатий пан, вбраний у червоний оксамитовий кунтуш. Голову його вінчала шапка з високим пером. У руках пан тримав гетьманську булаву та старий пергамент.

«Ну що, пани-браття, чи готові ви знову стати поруч зі своїм народом?» — спитав у війська гучним голосом.

«Готові, батьку!» — озвалося військо.

«У цю тисячолітню грамоту кров’ю вписані ваші імена, — підняв пан угору старий пергамент. — Імена тих, хто поліг, захищаючи Україну. Вони не змиваються водою, не горять у вогні і не стираються часом. Бо герої — не вмирають і один раз на сто років отримують право знову зустрітися зі своїми рідними. Чи готові знову побачити тих, хто молився за вас, кого ви захищали від ворожої навали?»

«Готові, батьку!» — відгукнулося військо.

Відразу по тому вдарив третій дзвін на бані старої церкви.

І знову заворушилася земля й почали з неї поставати кістяки, обертаючись на жінок, дітей, стареньких бабусь і дідусів, що кидалися на груди своїм спасителям, впізнаючи в них найрідніших людей.

Це була мить Великого Єднання. Пролита на рідну землю кров героїв давала право цілим поколінням продовжувати життя на цій землі.

Зазвучали в прозорій ночі старовинні козацькі думи і народні пісні, військові марші та веселі весільні співанки. Бо саме в піснях зберігає народ свою душу. Саме пісня єднає і живих, і мертвих, і ненаро­джених дітей своїх.

Закружляли закохані пари, засміялися діти, усміхнулися своїм столітнім подругам сивочолі діди. Хвацько підкручуючи вуса, пустилися в гопак напівголі козарлюги. А там уже дивись, хтось варить борщ у великому казані чи грає на бандурі, хтось заплітає квіти в коси або стрибає через багаття, чи милується вкраїнськими далями.

На якусь мить Кістяку Костю навіть здалося, що серед веселого, щасливого народу він побачив бабу Ганю, котра обіймалася зі своїми братами, які загинули на війні, захищаючи Україну. Тільки вона була молодою, як на старій світлині, що висіла в хаті під іконами.

Він був хотів помахати їй здаля рукою, але раптом темна тінь впала на землю. То зграя чорного вороння, затуливши крилами місяць, кружляла в небі. Ворог завжди нападає підступно.

Знов ударяє дзвін на бані старої церкви. Та цього разу його тривожний набат не втихає, попереджаючи про небезпеку.

Перша хвиля гострих стріл, здавалося, падає на українців просто з неба. Старокиївські ратники першими приймають на себе удар і гинуть під ворожою навалою, засіваючи старий цвинтар кістками.

Тоді вперед виступають браві козарлюги, шаткуючи ворога гострими шаблями під гучні удари бойових тулумбасів. Та й на них уже чекають розриті могили.

І заливає кров гайдамацькі свитки, падають на землю освячені ножі. Здається, втрачено надію, бо десь забарилися наступні покоління вояків…

Аж ні! Ось вони, у синіх та чорних жупанах, виступають проти хижої, чужоземної навали, співаючи стрілецьких пісень. Знову закипає бій, що триває сорок років, як одна мить.