Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

— Ну, за подорож! — короткий, як постріл, тост виголосив Серьога Цар-Підлядський, який у виставі грав збірний образ російського мужика і розмовляв переважно цитатами з комедій Гайдая, найулюбленішою з яких була, звичайно: «Царь, очєнь пріятно, здравствуйтє, царь».

«Вдруг, как в сказкє, скріпнула двєрь...» — підморгнув він колегам оком і понеслося.

Перша доба минула блискуче. Ми досить швидко подолали польський кордон.

Побачивши в багажному відділенні справжню труну із мертвою старою лихваркою (досить якісний муляж), польські митники майже не трусили автобус, а так злегка пошманали по сумках і, вдовольнившись п’ятьма пляшками «Гайдамацької», що їх в окремому пакеті їм виставив Альфред Петрович, забралися геть.

Проблеми почалися в Німеччині, яка на той час уже потужно зазіхала на роль локомотива новоствореного Євросоюзу.

У зоні митного догляду на польсько-німецькому кордоні нас протримали майже шість годин, а все через один прикрий випадок, що стався з непитущим Климом Микитовичем, якого я далі просто зватиму «Микитич», оскільки під час подорожі він став мені за друга, з яким ми гарно проводили час, граючи в дурня, де я в підсумку виграв з рахунком 108 проти 89-ти.

Як уже казав, горілки він не вживав, бо реально закодувався на рік, і про це в колективі добре знали, а тому не дошкуляли артисту тупими докорами на кшталт: усі непитущі або хворі, або падлюки.

Залишимо цю жлобську прерогативу вітчизняним прокурорам, ментам і суддям. Інтелігентні люди знають, що в аристократів духу тимчасово трапляються моменти в житті, коли організм треба терміново ставити на просушку, бо там де сто, там і двісті п’ятдесят, а там, де двісті п’ятдесят, там і літр на душу населення, і гулянка до ранку, а там уже неподалік і капець, бо серце не те, і печінка не та, і вапще тиск, судини і всяка хєрня нехороша. А ще так хочеться пожити, побачити онуків...

Для того щоб полегшити собі перехід до абсолютної тверезості, Микитич завів подорожню звичку безперервно потягувати каву, яку він заварював у металевому червоному кухлі з олімпійським мішкою, заливаючи розчинну «Галку» окропом із вищезгаданого термоса з лелеками. Окріп добував на зупинках, які траплялися біля придорожніх кафе та ресторанів.

Бальзаківського віку жінки, що переважно керували процесами в цих закладах, захоплено дивилися на двохметрового богатиря в блакитній майці з логотипом радянського спортивного клубу «Бурєвєстнік», який із широкою усмішкою, повного прокурених зубів, завалювався на їхню територію, називаючись «грейт раша артіст», і, вимагаючи гарячої води, по ходу справи розповідав дотепні жарти про Володьку Висоцького, Штірліца, якого знав особисто, і насамкінець убивав дам з маху однією згадкою про артиста Костолевського, з яким він учився на одному курсі.

— А ще мій рідний дядя Георгій Костянтинович Жуков виграв Велику Вітчизняну Війну! — заявляв гордо, але дехто в колективі казав, що він просто «пиздить», бо жодних вагомих доказів цього родичання так і не назвав. Окей, повіримо на слово.

У боротьбі за окріп небіж легендарного маршала легко ламав комерційні загати і в Польщі, і в Україні, аж допоки на польсько-німецькому кордоні його не спіткала люта невдача.

Простоявши понад три години в черзі, ми нарешті дісталися зони митного огляду. На той час китайський термос Микитича геть спорожнів.

— Піду прогуляюся до кав’ярні, — хитнув головою в бік яскраво освітленої скляної споруди, куди вже потягнулася зграйка наших дівчат, терміново шукаючи вбиральні.

Намацуючи під сидінням клітчаті вовняні капці, він зашарудів шматками газет, які навалив просто під ногами, розпаковуючи дбайливо загорнуті дружиною в дорогу домашні пиріжки.

Блакитна майка «Бурєвєстнік» і смішно витягнуті бульками на колінах радянські спортивні штани, попхалися в задушливий серпневий вечір, узявши напрямок до прикордонної німецької забігайлівки.

Він повернувся за п’ять хвилин з порожнім термосом навперейми і з обличчям настільки страшним і зсудомленим, що мені здалося, буцім його хапнув приступ грудної жаби.

— Ай суки... суки... — тільки й цідив крізь цементно стиснені зуби і важко дихав, навзнак закинувши голову на спинку сидіння.

— Що сталося, Микитичу?

— Вони вимагають у мене гроші за воду! Уявляєш собі, я підходжу до касирки і питаю: вода, вода, хайс васер, як ти мене навчив... А вона мені найн, найн, і щось таке пальцями крутить, типу гроші давай? Ну суки ж, суки...