Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Білі теж є. Але переважно капсульовані. Всі в навушниках, їй-бо! Що вони там слухають? Брамса, Вагнера, Моцарта чи Рахманінова? Та де там... Бейонсе та Джей Зі.

Якось поцікавився, чи слухає біла молодь у Нью-Йорку Алана Джексона чи Джонні Кеша, так мене підняли на сміх.

— Боже мій, кого я бачу, — чується за моєю спиною знайомий голос, — Оресте, невже це ти?

— Містере Мак-Лох?

Я впізнаю його з першого погляду.

З моменту нашої останньої зустрічі минуло понад двадцять років, але за цей час старий геть не змінився.

Як і тоді, він вбраний у чорний берет, що прикриває глибокий шрам на його лівій скроні, і в довгий літній плащ молочного кольору. Хіба охайна сива борідка порідшала та ніс трохи загострився. А ще поросячі вії зовсім зблякли.

На безіменному пальці лівої руки сяє величезним діамантом масонська каблучка шотландського обряду з двоголовим візантійським орлом.

Поруч доглянута дама з вічним перманентом і ниткою елегантних перлин на довгій зморшкуватій шиї, вбрана в сірий твідовий костюм і темно-синє літнє пальто. Колись її звали міс Космо. Біля її ніг крутиться невеличкий попелястий пудель, якого вона тримає на чорній шкіряній поворозці.

— Оце так зустріч! — старий хоче наблизитись і обійняти мене, але я роблю тулубом ледь помітний рух від нього. Він зупиняється. — Як ти тут опинився?

— Цілком випадково.

— Випадкових зустрічей у цьому світі не буває. Як не тобі це знати? — сміється він.

— То ви знали, що я у Нью-Йорку?

— Ще б пак! Василь та Наталка (айтішники зі Львова) мої добрі друзі. Вони ще радились — чи запрошувати тебе на концерт? Я, звичайно, порадив запрошувати.

Овва, оце так поворот. Невже він і досі стежить за мною?

— На жаль, не зміг бути на виступі, бо мав деякі справи... Вибори на носі. Я трохи допомагаю Дональду з порадами. Знаю, ти мав неабиякий успіх серед місцевої публіки. Вітаю.

У відповідь я лишень роблю великий ковток капучино зі своєї чашки, відводячи погляд убік.

— Бачу, у тебе не зовсім комунікабельний настрій. Розумію. Але зауваж, усе сталося так, як ми передбачали двадцять років тому, — підморгує мені своїм мутно-сірим оком, — підробна сумочка «Луї Віттон» перемогла. Ти міг би сидіти зараз не в дешевій туристичній забігайлівці з пачкою нелегально зароблених в Америці доларів, а плисти на власній яхті в напрямку Гаваїв чи Монако і бути відомим не у вузькому колі українських патріотів, а в усьому світі. Але ти зробив свій вибір. Тому, як кажуть в Америці, — «інджой». І наостанок дружня порада: ніколи не звітуй на своїй фейсбук-сторінці про нелегальні концерти у Штатах чи Канаді. Мені телефонували з американського посольства в Києві, питали, чи знайомий я з тобою. Хочуть анулювати тобі візу за порушення закону про роботу в Америці. Проте я влагоджу це питання. Завжди радий буду тобі допомогти. Щиро. Будемо вважати, що трапилось диво і ти отримав ще один шанс, бо я тебе й досі люблю. Ти — талановитий! Мій телефон не змінився. Набирай у разі чого.

Елегантно взявши мовчазну міс Космо під ручку, Мак-Лох вивів її на вулицю, вмить змішавшись зі строкатим натовпом.

Двадцять років тому в Единбурзі цей старий підор спробував заманити мене у свої тенета.

Але як він мене знайшов у багатомільйонному мегаполісі? Дурне запитання, якщо ти маєш справу із самим дияволом, який завжди поруч.

Проте досить говорити загадками.

Шановний читачу, якщо ти готовий поринути у трохи карнавальний і наївний світ середини 1990-х, коли замислювалася і конструювалася та фейкова, божевільна реальність, у якій ми опинилися нині, ласкаво просимо до машини часу, функцію якої виконують мої спогади та рефлексії.

Отже, вперед!

Уперше я побачив гори Шотландії улітку 1996 року з вікна автобуса. Моя подруга, актриса антрепризної трупи театру «Золоті ворота», Катерина Мендес злегка потрусила мене за плече і, майже приклавшися губами до вуха, прошепотіла: «Оресте, прокидайся, ми майже приїхали».

Пасемко її каштанового волосся торкнулося моєї щоки, залишивши по собі тонкий запах лавандового насіння.

Я різко розплющив очі, бо бачив дивний сон, і крізь зникаючі видіння спершу здивовано подивився на Катерину, а потім перевів погляд за димчате скло в каламутних розводах пилюги, що залишив по собі настирливий англійський дощ.

Була перша година дня.

Удалині на розлогих пагорбах, рясно покритих смарагдовою травою, паслися отари бурштинових овець. Що далі, той смарагд проривали, мов ікла молодого вовка, сірі, порослі мохом скелі, які зовсім удалині ставали справжніми горами, що рвалися в синє, безхмарне небо, оповиті мережаним серпанком туману.