— Пішли, допоможеш мені у спілкуванні...
Микитич суворо попензлював просто до касирки, не зважаючи на людей із тацями, які чекали своєї черги.
— Скажи їм, що я вже стояв у черзі до цієї товстухи (демонстративно тицьнув пальцем на касирку). Ми прийшли тільки по чай...
Я зсудомлено проковтнув слину і вибалушив очі, з усієї сили намагаючись підшукати відповідний до ситуації словниковий запас. Нарешті проґелґотів, звертаючись до черги англійською, бо німецькою знав украй мало:
— Е-е-е-е, ві стейт хіа єні тайм егоу, енд нау кам бек віз мані фор зе тейк онлі ті. (Ми стояли тут декілька хвилин тому і повернулися з грошима, аби взяти тільки чай.)
Відвідувачі, що сиділи за сусідніми столиками, повернули голови у мій бік і я відчув себе в головній ролі вистави під довгою, цілком постмодерною назвою «Жебракуваті українські актори в шахраюватий, маніпулятивний спосіб добувають окріп для колишнього алкоголіка, аби він живим дістався до Единбурга і заробив добові, яких би йому вистачило на кольоровий телевізор у хату». Хоча я й не зовсім підходив на роль «жебракуватого українського артиста», бо всім своїм виглядом випромінював благородні євроатлантичні флюїди.
— Вер ар ю фром? Раша? — змірявши мене ущипливим поглядом, запитав носатий дідуган із черги, на таці в якого поруч з банкою пива і картопляним салатом помпезно парували дві товсті баварські сосиски.
— Ноу, ві а нот раша, ві а юкрейніан...
— Раша, раша, — голосно перебив мене Микитич, виступаючи вперед, — усі ми раша, совьєт юніон... Андестенд? Сою-ю-ю-з нєрушімий республік свобо-о-о-одних... Я стояв тут у черзі... Я чай хочу взяти...
— Гоу е старт оф лайн, — сухо і вольово тицьнув собі за спину пальцем носатий.
— Шо він каже?
— Каже, щоб ми стали в кінець черги.
— Та пішов він на хуй, старий поц! Я тут до тебе стояв, пойняв?
На ідіому «на хуй», проказану досить голосно, відреагувало значно ширше коло відвідувачів. Навіть росіяни затихли і з їхнього кута веселим горобчиком до моїх вух долетіло «о, тоже наїли!».
І тут у справу втрутилась касирка-німкеня. Тлуста така дама, трохи схожа на Геринга, в білому очіпку і червоно-клітчатому сарафані. Вона піднялася зі свого місця і, взявши руки в боки, розродилася шпрехастою промовою, з якої я зрозумів тільки: цурюк (назад), дісциплінен (перекладу не потребує) і русіше шайзен (ну, ви зрозуміли).
У кафе запала тиша. Такі паузи белетристи всіх часів і народів штамповано називають театральними.
Після промови касирка знову всілася на місце і трохи нервово, наспівуючи, либонь, похідний гімн люфтваффе, натхненно вдарила по клавішах новенького касового апарата, вибиваючи чек інтелігентній німецькій парі з двома дітьми.
— Ну я їм зараз влаштую шайзен, — гримучою змією прошипів Микитич і, ніжно притуливши до грудей рожевого китайського друга, рушив у протилежному від касирки напрямку.
— Чому ви називаєте нас рашею? — спитав я пошепки, коли ми зайняли місце в кінці черги.
— Повір, вони не відрізняють, де українець, де білорус, молдаванин, росіянин чи прибалт. Для них ми всі — одна велика раша, або совьєт юньон, як кажуть німці.
— Ай ем нот раша...
— Та кинь, пусте...
А й дійсно, як вони так безапеляційно визначають серед купи європеоїдів людей з колишнього радянського союзу? Ну, зрозуміло, російська мова. Але коли ми навіть мовчимо, роздивляючись у дьюті фрі етикетки на алкоголі, нас на касі все одно чітко викупають як рашу.
То що видає в нас совків? Неохайний, а часом яскравий і вульгарний одяг зі схильністю до бикуватої спортивності? Скутість? Дивакувата манера поведінки? Розгублений, насторожений і водночас колючий вираз очей? Примхливо відкопилена губа та занадто яскравий макіяж у дам? Підкреслено зверхнє ставлення до оточуючих, за яким ховається елементарна непевність у собі. Золоті хрести на грудях і товсті ланцюги на зап’ястях? Дивний винахід постсовка, що називається «барсетка»? Антропологічні особливості тілобудови? Хамська нечемність? Галасливість? Мова? Запах з рота? Нечищене або убоге взуття? Золоті зуби? Недоглянутість нігтів? Форма черепа з пласкими монгольськими потилицями? Дешева біжутерія? Широкі вилиці? Погані звички і зачіски?
Усе те, що можна охарактеризувати терміном «деградативна селекція совка».
— Айне чай бітте, — міряючи зверхнім поглядом касирку, каже Микитич, кидає перед нею на прилавок велику сріблясту монету.
— Ти пойняв, які ціни? Майже двісті тисяч одна чашечка чаю. Охрініти!
Читать дальше