Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

— А що таке маніпуляція?

— Ну, це коли людей примушують вірити в те, чого насправді не існує.

До речі, згодом, коли я служив в армії, то завдяки журналу «Аганьок» дізнався про постолімпійську історію легендарного Мішки, сконструйованого в 1979 році провідними спеціалістами з аеростатики в кількості двох штук на випадок позаштатних ситуацій.

Гумову оболонку було обшито штучним хутром, виготовленим на іграшковій фабриці в українському місті Жовті Води.

Спершу там усередині сиділа людина, що керувала процесом. Але на одному з випробувань щось пішло не так, і Мішку вітром здуло на палаючу олімпійську чашу, яку ввімкнули спеціально, щоб забезпечити умови «максімально прібліжонниє к боєвим».

Інженер на прізвище Ігор Артамонов згорів заживо на святому вогні єдності та миру. Тоді у справу пішов дублікат.

Конструкцію полегшили і, вже не пхаючи всередину людину, придумали спосіб, щоб керувати ведмедиком дистанційно.

Але ж усьому світу відомо, що найнадійніші і найпередбачуваніші радянські ракети — це ті, що стоять на дитячих майданчиках, зварені з металевої арматури або витесані з дерева на полицях авіамодельних гуртків.

Після тріумфального старту на арені Лужників Мішка втратив керованість, либонь, вирішивши автономно втілити в життя головне олімпійське гасло «Сітіус Альтіус Фортіус», і полетів к єбєням, аж поки не приземлився десь на Воробйових горах, придушивши собою хлопчика Максимку Філімонова п’яти років, що катався на триколісному велосипеді «Умка» у супроводі бабусі і був радісно кинувся ведмедику на зустріч.

Хлопчик вижив, отримавши компресійний перелам хребців шийного відділу, лишившись калікою на все життя — подальша доля його невідома.

А от Мішку восени того самого року хотіли за сто тисяч марок викупити підприємливі німці.

Проте радянська влада чітко заявила гендлярам: «Святе не продається!».

Спершу його експонували на виставці «Юний технік», розташованій на ВДНГ, а потім сховали в підвалах Олімпійського комітету, де його зжерли, либонь, спеціально видресирувані клятими американцями бойові пацюки-мутанти.

«Та-та-та, та-рара, ра-рам-м-м-м-м...» — тривожна музика з балету Чайковського «Лебедине озеро» нарешті сягає свого апогею.

Бабах! Микитич кидає тацю на мармурову стійку поруч з мультикавоваркою. Дзелень — перевертається непотрібна порожня чашка, відлітає убік з істеричною нотою чайна ложечка, розсипаються по таці пакети з дармовим цукром.

Упевненим рухом нащадок маршала Жукова висмикує з двохлітрового термоса пробку, і, натискаючи на кнопку «Хайс васер», підставляє горлечко туди, звідки ллється паруюча волога.

— Найн, найн... — волає зі свого закутка герингоподібна касирка і щось верещить німецькою, намагаючись пояснити варвару, що за окріп треба платити додаткові гроші.

— А ти, сука, Сталінград помніш-ш-ш-ш!? — обертається до неї в три чверті Микитич, не відпускаючи кнопки.

Постать його і без того велична вмить набуває монументальних рис.

Наче висічений у камені політрук з культового фото «В атаку», дарма що у повстяних капцях і старих спортивних штанях, із задньої кишені яких стирчить шматок дешевого туалетного паперу, він у своїй футболці «Бурєвєстнік», мов би стає новим символом боротьби всіх економічно пригноблених громадян колишнього СРСР, чиї діди врятували цей світ від фашизму, апріорі виборовши жебракуватим нащадкам цивілізаційне право безкоштовно отримувати окріп у німецьких прикордонних забігайлівках.

— Гітлєр капу-у-у-у-ут! — театрально вигукує Микитич басом, звертаючись до всіх відвідувачів у залі.

— У-у-у-у! Гітлєр капут! — оплесками вітають його росіяни й радісно регочуть. — Ура-а-а-а, наши в городе!

— Франц, Франц! — щосили гукає касирка і за мить з дверей із надписом «Нур фюр мітарбайтер» з’являється молодий чорнявий хлопець у фартуху, що допіру прибирав за відвідувачами таці з брудним посудом.

— Курская дуга-а-а-а-а, — ще гучніше волає Микитич. — Ми таких, как твой Франц, живьйом жарілі в танках пачкамі! І вапшє, хто вам право давал так поступать с сином настоящего фронтовіка, полного кавалера ордена Слави!?

Про батька-фронтовика він звичайно пиздить. Сам розповідав, що той усю війну відсидів у тилу, був партійним працівником першого ешелону, а таких в армію не призивали.

З появою Франца в повітрі, мов блискавка, спалахує слово «поліцай», яке він вимовляє рвучко, рушаючи до скляних дверей, що ведуть до магазину безмитної торгівлі.