Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

— Я багатий, наче спадкоємний принц Хаттум аль Саід! — вигукнув до Катерини, що порпалась серед пляшечок і мензурок у парфумерному відділі, бо щиро хотів, аби ці слова з вуст українця почув увесь світ.

— Оресте, тут є душ, — промовила Катерина неголосно, прикладаючись носом до пляшечки з «Паломою Пікассо». — Ми все ж таки понад дві доби в дорозі. Коштує два фунти. Позичиш?

— Та не проблема. Приймаємо душ, а потім п’ємо пиво.

— Який ти класний!

— До речі, звідки ти знаєш німецьку? — пригадав випадок на кордоні.

— У школі вчила.

Далі, шановний читачу, ми все бачимо, немов у кіно:

Катерина в душовій кабіні. Паруюча вода стікає по граційному вигину спини, сідницям, крутим широким стегнам молодої самиці, що ще не пізнала радості материнства. Випроставши руки вгору і закинувши обличчя навзнак, приймає тонкі струмені води прямо на своє обличчя, хапає їх ротом, мружить від задоволення очі, пестить довге волосся, змиваючи з нього залишки коштовного французького шампуню, який прихопила із собою з автобуса, разом з елегантним несесером у стилі пін-ап. Білосніжний рушник торкається тугих грудей з набубнявілими сосками кольору перестиглої вишні. Напівукраїнка-напівіспанка — вона має той неповторний колір шкіри, оксамитова ніжність якої, наклавшися на вроджену смаглявість, породжує дивний ефект, що робить її наче підсвіченою зсередини. Розтерши в руках насіння лаванди з полотняного мішечка, вона пахкими долонями натирає свої стрункі литки, пружні сідниці, шию, плечі і волосся, лишаючи на ньому запах сонячного Провансу. Вдягає свіжу білизну, сушить голову феном, накладає легкий макіяж...

Орест у душовій кабіні. Жилаве, пружне, вкрите татуюваннями тіло. Відразу в очі впадає скандинавська руна «зіг», що прикрашає праве плече. Обрамлена солярним орнаментом, вона символізує силу і перемогу. Козак Мамай на іншому плечі. Класичний образ, списаний з портрета, що зберігається в Державному музеї образотворчого мистецтва. Сидить по-турецьки, склавши ноги. Поруч прив’язаний до дуба білий кінь, шабля на дереві, біля ніг пляшка із кухлем, у руках бандура. Трохи позаду — дівчина, уквітчана вінком. Надпис: «Пісня і воля козака доля». На грудях — із правого боку — витатуйований тризуб Володимира, покладений в основу сучасного українського герба, на лівому — портрет Оранти із Софійського собору й ім’я п’ятирічної доньки, яку полишив в Україні, — Софія. Останнє тату абсолютно свіже. З нього тільки починає сходити відмерла шкіра.

Змивши із себе подорожній бруд, Орест також обтирається рушником і, секунду повагавшись, затирити його чи ні, все ж таки кидає у кошик для використаної білизни. Шампунів, що їх удосталь лежить на полицях, бере собі з десяток у підсумок, що висить унизу живота. Там зберігаються паспорт і гроші. Одяг не міняє, бо ліньки пхатися до автобуса. Заскорузлі шкарпетки викидає туди, куди ж і рушник, вдягаючи кросівки на босі ноги.

Оновлений, як давньоєгипетський бог Озіріс, розвалившись у фотелі, головний герой чекає на свою фею у холі для відпочинку, де розкішні живі фікуси, олеандрові кущі й мініатюрні пальми створюють атмосферу першокласного релаксу.

Головна героїня з’являється, немов Афродіта з піни морської, розсипавши по плечах ще трохи вогке каштанове волосся. Вдягнена в аристократичну, трохи вищу колін, темно-синю туніку, оторочену сріблястою смужкою, яка ефектно підкреслює її круті стегна і груди, що наливчасто бубнявіють сосками під тонкою матерією. Граціозно перекинувши через плече смугасту пляжну торбу з грубого полотна, вона рушає до Озіріса, який, ледь стримуючи зойк захоплення, підводиться назустріч і вже хоче щось сказати, але вона затуляє йому рот рукою, нахиляється і щось шепоче у вухо.

Зрештою, після тієї фрази мене і перемкнуло. Я закляк, не знаючи, що сказати, а потім просто взяв її за руку, повівши за собою.

У барі ми сиділи недовго. Я замовив два «Гіннеси», а ще узяв собі подвійний віскі і порцію горіхів. Після дотику до моїх вуст розпашілої лавандової долоні і слів, проказаних на вухо, став увесь розхристаний, розгублений, зніяковілий.

— Це ж моя місячна зарплатня у театрі! — злякалася Катерина, коли офіціант на моє прохання приніс рахунок, і я виклав на тарілочку два сіро-оранжеві папірці, а потім, не чекаючи решти, рвучко промовив: «Ходімо подивимось на море».

На верхній відкритій палубі народу теж було повно.

Потужний багатоповерховий пором, розриваючи тупим рилом хвилі Ла-Маншу, мчав нас до Дувра, чиї крейдяні скелі білою смугою виднілися вдалині.