Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Ще півгодини і подорож скінчиться. Взявшись за руки, ми проминули ряд заповнених ущерть лав і помандрували вбік носа, де народу було значно менше.

Попереду за туманні береги Британії в далекий океан падало втомленою кулею рожеве сонце. Легкі білі хмари, підсвічені знизу його вечірнім смутком, здавалися крилами янголів, що вели у високому небі свою тиху розмову, а їхній шепіт, зливаючись з плюскотом води за бортами, заповнював увесь простір тою первісною радістю буття, якою, либонь, наповнюється серце немовляти, коли до нього притискаються лагідні мамині груди.

Не поспішаючи займати вільні місця, ми пішли на самий ніс, туди, де фальшборти сходилися у заокруглений кут. Спершися ліктями на важкі дубові бильця, Катерина спочатку дивилася в туманну далечінь, а потім заглянула вниз, туди, де назустріч нам неслася морська поверхня. Деякий час вона спостерігала збурену хвилями стихію, а потім, розвернувшися до мене, спитала:

— Нащо живе людина?

Морський вітер, забігши їй за спину, розтріпав волосся і його кінчики торкнулися моїх щік. Курт Кобейн на грудях затріпотів від прохолодного вітряного подиху, а може, то затріпотіло моє серце. Я нічого не відказав. Вона ж, кинувши пляжну торбу додолу, обняла мене рукою за шию, притягла до себе і поцілувала. В’юнкий гарячий язик розтулив мої губи і я, примруживши очі, втратив відчуття реальності.

За цією сценою, сидячи на лаві неподалік, спостерігав середніх років чолов’яга із сивою борідкою, який усе щось креслив у своєму записничку. Якщо придивитися, в ньому легко було впізнати видатного американського режисера Джеймса Кемерона, який нині працював над сценарієм до свого культового фільму «Титанік», що вийде на екрани в 1998 році й візьме рекордні одинадцять Оскарів. Головні ролі у фільмі зіграють Кейт Вінслет і Леонардо Ді Капріо.

Саме в ту мить, коли двоє незнайомих йому молодих людей у носовій частині порома злилися у пристрасному поцілунку, він записав: «Романтична сцена на носі пароплава. Головні герої цілуються. Звучить пафосна музика. Тему обговорити з композитором».

А найближчим часом на нас уже чекала британська митниця і перші кроки по англійській землі.

У звичному колі артистів ми знову стали наче добрі знайомі, й уся непевність ситуації ховалася в невизначеному слові «наче», бо ґрунт під ногами колишніх «брата і сестри» провалився і ми сторчма летіли кудись у прірву під шепіт чи то демонів, чи то янголів, чия присутність завжди відчувається там, де народжуються нові почуття і стосунки.

Після посадки до автобуса розійшлись на свої місця і зачаїлися, мов миші, тихо міркуючи кожен про своє.

Усю ніч від самого Лондона неслись яскраво освітленими автострадами на північ, зрідка зупиняючись біля сяючих при дорозі «Бургер Кінгів». Десь у північному Кенті у вікна бризнув рідкими краплями нічний дощ і вже не відпускав до самого ранку.

Мірно гудів двигун старенького «Мерседеса», прориваючись басовою нотою крізь тиху мелодію, що лилася зі слухавок плеєра, який я поклав на порожнє сидіння поруч із собою.

То був Френк Сінатра. Не міг себе зрозуміти: чи був щасливий, чи геть нещасний. Нарешті втомившись від цих рефлексій, попросив хлопців налити мені чарку горілки, а потім приєднався до гри у преферанс, яка тривала до самого ранку, аж поки в перших променях вранішнього сонця вдалині не виблиснули мутні води Рівер Аус, і ми, втомлені нескінченними «розпасами», не розповзлись по своїх закутках, так і не закривши гру.

Я розгорнув на колінах паперову мапу і прикинув, що години через дві мусять розпочатися перші відножини гірської Шотландії. «Ну, тепер уже точно не засну», — подумав я і лише на хвилинку примружив очі.

Прокинувся вже о першій дня, коли моя подруга, актриса антрепризної трупи театру «Золоті ворота» Катерина Мендес злегка потрусила мене за плече і, майже приклавшися пухкими губами до вуха, прошепотіла: «Оресте, ми майже приїхали». Пасемко її каштанового волосся торкнулося моєї щоки, залишивши по собі тонкий запах лавандового насіння.

Я різко розплющив очі, бо бачив дивний сон, і крізь зникаючі видіння спершу згадав її слова, проказані мені вчора на вухо, а вже потім перевів погляд на димчате скло в каламутних розводах пилюги, яку залишив по собі настирливий англійський дощ.

Там, на поромі, перетинаючи Ла-Манш, вона сказала: « Здається, я у тебе закохалась».

Із самого дитинства навчився я бачити дивні сни.