Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Я зайшов за Катериною, як і домовлялися, о п’ятій вечора. Вона жила в сусідньому під’їзді разом із жіночою частиною колективу. На той час у мені вже лежало сто п’ятдесят «Української з перцем», яку було вжито під час святкового обіду, типового для українських театральних заробітчан, що складався з:

а) нарізаного сала із часником;

б) тонко намазаних індичим паштетом «Люксусовий» канапок з чорного українського хліба (трохи запліснявілі шкоринки було завбачливо зрізано, а рештки хліба запхано до холодильника, де він, за свідченнями бувалих мандрівників, міг зберігатися і тиждень, і два);

в) запареної у банячку в’єтнамської вермішелі «Мівіна», приправленої кетчупом, куди були ощадливо настругані консервовані сосиски;

г) сухарів «Київські» з родзинками;

ґ) розчинної кави «Галка», розведеної зі згущеним молоком.

Сучасна українська аристократія, у трохи засраних трусах і майках, зустріла мене вигуками «О, д’Артаньян, весь у білому, з тебе бухло, чуваче!».

Нема чого робити, виставив пляшку «Української з перцем».

«Жить, как говорітся, харашо. А харашо жить — єщьо лучше», — радісно потер руки Цар-Підлядський.

Оскільки Микитич не вживав, то на кожного й стало по сто п’ятдесят.

Коли ж Лажа відправив Царя за його ж «Гайдамацькою», я, чемно зробивши цьом па, відкланявся і покинув мушкетерів добухувати вже без мене.

Виходячи з дому, захопив до легкого наплічника ще одну пляшечку «Української з перцем». Гуляти, то гуляти!

«Снова туда, гдє море агнєй-й-й-й-й...» — звучить арія містера X з оперети Імре Кальмана «Принцеса цирку».

Довжелезна вулиця Лейт Уок, розтинаючи місто навпіл, стелиться ледь не від самого порту аж до тої площі, з якої починається Принцес-стрит. А Принцес-стрит — уже і є самий центр.

Майже за годину подолавши неквапом Лейт Уок, ми, нарешті, опинилися на центральній вулиці, повній шикарних багатоповерхових торговельних центрів, і, як справжні слов’янські лохи, аж до їхнього закриття порпалися у шмотках, осяяних святим для кожного східного слов’янина словом SALE, дуже співзвучним зі словом SLAVE, від якого і походить давньоримська назва нашого краю «слов’яни», що означає «раби».

«Раби сейлів» — дуже дотепно, посміхався своїм не зовсім радісним думкам, інколи зникаючи у примірочних кабінках, де прикладався до відкоркованої пляшки горілки й очі мої поволі наливалися гарячим сяйвом.

Коли ж близько дев’ятої вечора спустилися сутінки на шотландську столицю й позачинялися всі магазини, ми з Катериною всілися під пам’ятником Вальтеру Скотту і я заходився частувати її горілкою, яку ми запивали простою водою з питного фонтанчика.

Катерина пила горілку неохоче, лише раз приклавшися до горлечка.

— Фу-у-у-у, яка гидота, — зморщила носа і закрутила головою.

Я б її трахнув, їй-бо... Ужитий алкоголь давався взнаки і я поволі втрачав контроль над емоціями.

— То, може, знову пива?

— Пива можна, — погодилася вона, — але краще келишок білого.

— Білого? Нема проблем...

Адже я й досі лишався власником цілих десяти фунтів, які розміняв на поромі, і за ці гроші ми мали порвати це місто на шмаття.

— А ходім туди, — кивнула вона головою, де у сяйві прожекторів поставав над містом величний королівський замок.

— Ходімо, — погодився я, бо був вільний, щасливий і весь світ лежав біля моїх ніг.

Офіційно я подав на розлучення у лютому.

Суддя Оболонського суду Кізяк М. Ф. дав нам з дружиною цілих півроку на примирення.

«Якби не було дитини, то розлучив би хоч сьогодні. А так, може, передумаєте», — проказав, видихаючи пару з рота, коли ми вже зовсім чужі прийшли на засідання.

У погано опалюваному приміщенні суду з обшарпаними стінами і дірявим лінолеумом на підлозі було велелюдно і галасливо. Основний шум створювала худа тітка зі спитим обличчям, що кричала: «Хуй ви мене позбавите батьківських прав, суки...».

Ми мовчки вийшли із зали судових засідань і розійшлися в різні боки довгого коридора.

Причиною нашого розлучення, хоч як це банально звучить, стали гроші. Точніше, майже повна їхня відсутність у мене.

Я був одним з найкращих на курсі, а тому відразу після закінчення інституту втрапив до театру імені Лесі Українки, опинившись на одній сцені з видатними майстрами, чиї прізвища звучали на увесь Радянський Союз.

«Не дай вам боже жити в часи змін», — сумно хитали головами аксакали, що стали мені вчителями, від яких набирався досвіду і професійних навичок, які допомагали вистояти в цій божевільні, де владу поволі захоплювали вчорашні злодюги, бариги та двієчники.