Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Стояв, матюкався, дивлячись у прозору далечінь лівого берега, який мерехтів тисячами затишних ліхтарів.

Люди за вікнами ходили по квартирах у м’яких капцях, заварювали чай, читали газети, дивилися телевізор, гралися з пухнастими котами, смоктали карамельки, чухали животи і вмощувалися спати. І не було їм жодної справи до мене.

У глибокому темно-синьому небі плавав гострий серп убутного місяця, а зорі були геть не діамантовими, а якимись штучно-цирконієвими, бо виблискували занадто яскраво. Небо було абсолютно байдужим до мене і Київ був абсолютно байдужим.

І я побіг, хапаючи ротом і грудьми морозне повітря. Крізь Марийський парк, стадіон «Динамо», Чортів міст, Філармонію, дискотеку «Жаба», пам’ятник Магдебурзькому праву.

Біг на набережну, де колись Почайна втікала в Дніпро і де майже тисячу років тому Володимир хрестив Русь, аж поки не зупинився на кам’яному парапеті.

Непорочно біла, міцно напнута шкіра великої ріки утікала вдалечінь аж до протилежного берега, де на Центральному пляжі похилені й самотні в снігових кучугурах тулилися одне до одного старезні явори та вільхи, тьмяніли скелети облізлих металевих парасоль.

Сніг випав тільки вчора, але крига на Дніпрі вже стояла. Тільки біля свай Пішохідного мосту вирувала відкрита вода.

«Ну що, сцикотно перейти Дніпро по кризі?» — народився десь у шлунку ущипливий голос.

Я глянув на годинник. Майже десята вечора. Самий пік, коли воду скидали по каскаду водосховищ.

«Ну то й хрін з ним, утоплюся то втоплюся», — подумав я ступаючи на лід.

— А далі, що було далі?

— Оскільки зараз я перед тобою, то можна дійти висновку, що я, принаймні тоді, хе-хе, не втопився.

Ми з Катериною сидимо на кострубатих дубових лавах за розлогим столом у невеличкому пабі на Роял Майл і поволі цідимо світле пиво з високих, довгих склянок по два з половиною фунти за пінту.

У справжньому комині затишно потріскують дубові дрова. У кутку — велетенське опудало африканської горили. Поруч — сертифікат, який стверджує, що це опудало власноруч набив у 1828 році видатний натураліст, а на той час студент Единбурзького інституту Чарльз Дарвін.

Не знаю, наскільки документ відповідає дійсності, але паб дуже старий, або, як кажуть зараз, «атмосферне місце». Це Катерина мене сюди привела. Здається, у неї є нюх на подібні місця.

За стійкою, періодично ніжно торкаючись один одного руками, гомонять два жевжики в сірих майках з надписами «Eton high school» в однаково круглих окулярах. Один тлустий, другий тендітний.

«Типові геї дуже схожі на пацюків зі своїми видовженими черепами та близько посадженими очима», — розглядаю я геїв.

Праворуч від нас за довгим столом — висушена синюшна дама з крючкуватим носом і товстий пан з обличчям, укритим відразливими бородавками, дуже схожий на жабу. Обговорюють з пакистанцем у білому тюрбані чиєсь весілля. Але той тільки на перший погляд здається пакистанцем, бо має абсолютно європейське обличчя і французький акцент. У розмові часто прослизають такі слова, як: «меррід», «чарч», «вайф-хазбенд», «хауз», «мані» та «ітс вери імпотент».

— Прикольне місце, — розглядаю я старовинну гравюру в нас за спинами. На ній дві постаті у саванах на тлі королівського замку. В одної на грудях табличка «Black death», у другої в руках чорний прапор. Гравюрі понад триста п’ятдесят років (якщо вірити даті «1645 рік»).

Час від часу я нахиляюся до свого наплічничка, потайки сьорбаючи «Українську з перцем».

— Ти й тоді пив горілку з пивом, коли хотів утопитися, — завбачливо попереджає Катерина, коли я рушаю до стійки за другою склянкою пива. — Може, це для тебе небезпечно?

— Я запиваю пивом горілку тільки тоді, коли мені страшно погано, або коли вкрай добре. Зараз якраз другий варіант, — усміхаюся я їй.

За барною стійкою, розливаючи напої, крутився молодий, високий на зріст блондин, удягнений у темний, широкий светр-реглан, як ті, що полюбляє носити відомий маг Девід Коперфільд. У парі з ним працював поважного віку пан у червоній ковбойській сорочці, чоло якого з лівого боку спотворював глибокий шрам. Напевне, колись він теж був блондином, але зараз рідке сиве волосся його було зачесане назад, а підборіддя і щоки оповивала охайна сива борідка. «Елегантний старечий тип, — подумав я про нього, — я б теж хотів так виглядати у свої сімдесят п’ять».

— Ван мо бір, пліз, — звернувся саме до нього.

— Велике, середнє, маленьке? — перепитав у мене чистою українською, злегка примруживши свої білені поросячі вії.