Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

— Я ж кажу — фашисти! — нарешті повернувшись до автобуса, знову спробував Микитич накрутити свою катеринку, але Галя Тиркало, яка грала у виставі Катерину Іванівну, цілком справедливо назвала його «збуханим мудаком».

— Та сідайте вже на місце швидше і поїхали, — втомлено зітхнув Альфред Петрович. — Нам до Единбурга ще півтори тисячі кілометрів пхатися.

— Термос хоч віддали? — запитав я у враз постарілого «бурєвєстніка», який знову зайняв сидіння попереду мене.

— Віддали. Останні три марки за окріп заплатив.

— То чому ж раніше так було не зробити?

— Гонор, кураж...

— Дикість усе то азійська!

— Згоден, — гірко погодився Микитич.

— Руссо турісто — обліко морале, — зрезюмував Цар-Підлядський і автобус рушив далі.

Единбург виринув перед нами зненацька.

Розлігся увесь, як на долоні, коли ми, подолавши черговий крутий поворот, нарешті вирвалися з обіймів скелястих гір і побачили Його.

Усі подорожні перекинулися на правий бік. Припавши до вікон, роздивлялися море неозорих сірих дахів, прорізаних вибалками довжелезних вулиць, над якими височіли шпилясті башти замків, церков, куполи, ротонди, серед яких пінилися плями темних гаїв і яскраво-зелені галявини. Величний королівський замок плив над усім містом, неначе крейсер розрізаючи стрімкою скелею море дахів, дарма що справжнє море бриніло в сонячному сяйві ген далеко, ледь не під самим обрієм ховаючись за портовими кранами і високими димарями району, що називався Ньюхевен.

Був четвер. Друга пополудні. Годину тому розпочалася четверта доба нашої театральної подорожі.

— Яка краса, — цокав я язиком, подаючись до вікна, злегка навалившися грудьми на Катерину.

Після одного учорашнього випадку між нами почало в’язатися тонке плетиво стосунків, у яке я, уже добре обпечений любовними пристрастями, аж ніяк не квапився потрапляти.

На цю мить я вважав себе вільним, бо ще півроку тому подав на розлучення. До речі, вона теж ще в перший день подорожі потайки сповістила, що більше як півроку не живе зі своїм бой-френдом.

Катерина була дуже симпатична... Брешу. Вона була красива і ще на початку репетицій я для себе твердо вирішив, що нас з нею пов’язуватиме тільки міцна дружба.

Допіру ми поводилися, як брат із сестрою, ніколи не порушуючи тієї межі. Проте один випадок вибив мене з наїждженої колії. Це трапилось, коли ми перетинали Ла-Манш на величезному поромі «Glory of Burgundy».

Пасажирських палуб було три. Пасажири дудлили в нескінченних барах віскі та пиво, брали приступом дешеві дьюті-фрі-шопи, грали в більярд, карти, шахи, під мелодії Елтона Джона, Мадонни, гуртів «Квін», «Статус кво» та «ЕйСіДіСі» залежно від формату закладів, оформлених у різних стилях — від класичного Лайонс-пабу до сучасних хай-тек-кафе з комп’ютеризованими зонами. Вищий клас!

Після тортур задушливого автобуса, просяклого потом і гіркими слізьми українських заробітчан, я нарешті відчув себе в епіцентрі справжньої цивілізації. Це була моя перша зустріч із світом вільних людей, бо до того хіба бував за кордоном у радянській ще Німеччині, Польщі та Угорщині.

— Чи не випити нам пива? — грайливо запитав у Катерини, дарма що зберігав у модному підсумку лише п’ятдесят американських доларів.

— Маєш фунти? — здивувалася вона.

— Поки не маю, але не втрачаю сподівань. Дозволь тебе пригостити?

Залишивши подругу біля парфумерного магазинчика, я рушив до найближчого гарсона-негра у смішному капелюшку-таблетці (прямо як у кіно) і звернувся до нього з такими наче англійськими словами:

— Соррі, сер, веар ситуейтед чендж поінт? Карренси ексчендж? (Вибачте, де тут знаходиться обмінний пункт? Обмін валюти?)

Негру знадобилося декілька секунд, аби переварити те, що я вимовив.

— So... — вичавив нарешті він, шамкнувши товстими губами, — second floor, please, left side.

— Сенкс, — гордий собою, затряс я підборіддям у приступі творчого натхнення.

Недарма останні два місяці вечорами я студіював англійську, яку початково вчив ще в далекій радянській школі. «Лан-дан із е кепітал оф зе Грейт Брітан». Причащаємось цивілізації, бляха-муха...

«Ексчендж поінт» виявилася зовсім недалеко. Сунувши у віконечко хрустку купюру з портретом генерала Гранта, я промовив до білогривої жінки: «Ет інгліш паунд, пліз» і вже через півхвилини отримав на руки те, чого понад усе прагло моє серце, — три сіро-помаранчеві папірці з портретами англійської королеви Єлизабет по десять фунтів, чотири жирні золотаві монети по одному фунту і ще якийсь дріб’язок.