Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Уздовж дороги безперервною смугою мчала темно-сіра стрічка невисокої огорожі, складеної з дикого каменю, і раз у раз траплялися таблички з надписом «Private land». На схилах долин, що збігали до веселих, прозорих ручаїв, купчилися зграйками кучеряві в’язи та росли поодинокі серйозні дуби.

Часом дерева утворювали розкішні гаї, неодмінними супутниками яких були коротконогі, кремезні поні з довгими, випещеними гривами та хвостами, що важкими водоспадами збігали до самої землі. Поні разом з кіньми гуляли на просторих вигонах, обведених огорожами, і в кожного до шиї було прив’язано золотого дзвіночка. Такі самі дзвіночки були й в овець, й у корів, які теж траплялися серед цього збентежливого ландшафту, і мені здалося, що коли б я відчинив неіснуюче вікно і висунув туди голову, то почув би-м, як над усією Шотландією стоїть золотий гомін.

Серце моє зайшлося, до горла підступив важкий клубок, який не проковтнути й не виплюнути. Непрохана похмільна сльоза скотилася з ока, скрапнувши на несвіжу чорну майку з надписом «Nirvana» і портретом Курта Кобейна на грудях.

— Та вимкніть на хрін цю грьобану музику! — голосно гукнув через увесь автобус, звертаючись до водія, який уже в тисячний раз гучно врубав у своїй кабіні шалено популярну на той час композицію гурту «Асе of Base» «Happy Nation».

— Тш-ш-ш-ш-ш, не бушуй, — лагідно усміхнулася Катерина, провівши рукою по моїй голові.

Її рука теж пахла лавандою і я ледь втримався, аби не схопити її за зап’ястя і поцілувати спершу всередину долоні, потім туди, де блакитною жилкою б’ється гарячий пульс, а потім притягнути до себе, аби відчути на своїх грудях дотик її тугих грудей.

«Чорт, — подумав з тривогою, — здається, я знову закохався».

Біда.

Рівно три доби тому ми виїхали з Києва на старому автобусі марки «Mersedes-Benz», який водії із Франківська Володя та Віталік пригнали з Німеччини, і тепер робили ґешефт, вивозячи українських заробітчан і човників до Польщі, Чехії чи Італії.

Цього разу подорож виявилася більш творчою, бо ми поспішали на Единбурзький театральний фестиваль з виставою «Злочин та кара», де ваш покірний слуга грав роль Родіона Раскольнікова, а Катерина — Соні Мармеладової.

Усього антрепризна трупа нашого пересувного театру, враховуючи водіїв та перекладачку, налічувала вісімнадцять людей, тому всі отримали по подвійному сидінню в чорних плямах жувальних гумок, на яких коротали дні та ночі, долаючи відстань у три тисячі кілометрів.

Уже від початку подорожі в салоні густо пахло несвіжими шкарпетками, жирною шинкою та куривом. Але з моменту, коли народний артист України Семен Леонідович Лажа, що грав Мармеладова, розгорнув запаковане у вощений папір мариноване в часнику сало, то цей «божественний запах» до самого кінця не полишав наших ніздрів, змішуючись час від часу з ароматами одеської ковбаси, українського хліба, зеленої цибулі, дешевої вермішелі «Мівіна», огірків, варених яєць, оболонського пива, випарів «Гайдамацької» горілки і прихованого випускання газів, до якого вдавалася еліта українського театру, ласа до закордонних гастролей, де добові видавали в повноцінних фунтах стерлінгів — десятка на пику в день. На той час грубі гроші!

— Усього двісті сорок фунтів стерлінгів за двадцять чотири дні подорожі... — мрійливо примружував очі Клим Микитович Жуков, п’ятдесятидворічний актор, що зайняв сидіння попереду мене і всю дорогу обіймався з рожевим китайським термосом, розписаним лелеками, в якому тримав окріп для заварювання міцної розчинної кави. У виставі він виконував роль Порфірія Петровича.

— Братья і сьостри, я в суровой завязкє, поетому попрошу мне даже не прєдлагать... — заявив одразу, як автобус рушив у далеку подорож від Державного цирку, де на той час антрепризний театр «Золоті ворота» мав репетиційне приміщення.

— Беріть приклад, колеги, — радісно озвався головний режисер Альфред Петрович Трюфель, що вмостився на передньому сидінні відразу за водійською кабіною і пильно рахував голови артистів, які за його приказкою «ті самі діти, тільки трахаються і горілку п’ють».

Першу «Гайдамацьку» відкрили там, де пам’ятний знак біля дороги проголошував: «Житомирщина — колиска космонавтики. Батьківщина С. П. Корольова».

— Он сказал «Поєхалі!» і взмахнул рукой, словно вдоль по Пітєрской, Пітєрской проньосся над Зємльо-о-о-о-й... — куражачись від передчуття тотального імейзингу, наспівував Лажа, розливаючи прозору рідину в кружки, чашки і склянки, які підносили йому мандрівні митці, згідно з народною прикметою підтримуючи їх за денця. Пластикові стаканчики на той час ще були рідкістю і за них брали гроші, наливаючи каву на винос у крутих київських закладах.