Любко Дереш - Спустошення

— Я ще не готовий до дитини... — кажу я.

— Ну, не зараз. Колись, коли ми захочемо.

— Якщо захочемо, — додаю я.

— Так, якщо захочемо, — слухняно повторюєш ти.

Вона заснула, посмикуючись уві сні, а Федір ще крутився з боку на бік, сподіваючись, що все, що він сьогодні сказав самому собі, розсіється, виявиться неправдою, і йому не доведеться йти на війну, розпочату Гуровим і Кармановим заради прекрасного когнітивного світу. А потім сон зморив і його, і йому снилися кошмари, снилося важке і тривожне шукання в пітьмі.

Відчуття надії було, напевне, найвагомішим у ці дні. Коли зруйновано всі ікони й більше немає образі́в, яким можна складати молитви, залишалося тільки сподіватися, що там, за невидимими лаштунками світу, таки залишається хтось, хто ще не розчарувався в ньому остаточно. Сам він озиватися не наважувався, сподіваючись лише на безпідставну милість і розуміння з тамтого боку. Лише щось схоже на сонар, поплавок серед океану темряви, продовжував подавати монотонні сигнали у навколишню порожнечу: «Де я? Хто я? Що зі мною відбувається?».

У якийсь із днів цього чорного, вкритого проталинами січня вони зустрілися з Аркадієм. На відміну від усталеної традиції провести вечір десь за столом у ресторації, Федір попросив його піти прогулятися — перебувати у людних місцях стало для нього нестерпною справою. Він почав помічати за собою нав’язливі страхи — здавалося, всі тільки й дивляться на нього, мовби він голий, і бачать його хворобливий, перекручений внутрішній стан. Йому здавалося, всі навколо впізнають його, відтак він з’являвся на людях лише у чорних окулярах і не знімав їх навіть у суцільній темряві.

— Здається, вам час зав’язати з травою, — сказав йому Аркадій, і одразу ж поцілив у найболючішу його сферу.

— Я знаю. Я вже зав’язав, це в мене зараз період відновлення, — збрехав він, бо тільки вранці викурив півтора ковпачка «Білої вдови», і його ще як слід не попустило. Слова Аркадія боляче зранили його самолюбство. Трава зробила його розум летючим і рухливим, мов ртуть, і через це раз за разом, щойно заходило за життєві принципи і цінності, все у ньому здіймалося у розпачливо-радісну круговерть, і він знову втрачав себе, раз за разом, раз за разом.

Він знайшов у собі сили вилити Аркадієві душу — розказати повністю про своє заплутане положення. Федір приготувався, що той зараз почне звинувачувати його у нетямущості, однак Аркадій лише сказав:

— Може, це і є та сама темна ніч душі? Ніч найтемніша перед світанком... Сходження на гору Кармель...

— Можливо, — згодився він. — Щоправда, це знання мало втішає.

— Зате ви, на відміну від мене, її таки подолаєте... — сказав Аркадій. — Знаєте, я вам майже заздрю. Та ні, точно заздрю. Зі мною ніколи нічого не відбувається. Я надто впорядкована людина. Мені дуже складно зрозуміти той стан, який ви описуєте. Іноді мені теж хочеться, щоб у житті з’явився хаос... Дружина, діти, робота... Так, це все добре, та іноді ловлю себе на думці, що щось пропускаю, при чому, пропускаю по-крупному. Що я ніби не наважився щось узяти від життя, задовольнившись таким ось побутом без проблем, без надмірних сердечних хвилювань. А ви не побоялися влізти у все це... Мені це незрозуміло і надто лячно. Надто лячно, аби щось змінювати у житті.

— Тобто ви вважаєте, те, що зі мною відбувається, — це щось цінне? — він був ошелешений такою несподіваною перспективою.

— Авжеж. Однозначно. Я вважаю, ви дуже хоробра людина, раз наважилися пройти через усе це. Це дуже недешева річ, насправді. Люди свідомо шукають цього, тому що нове може прийти лише тоді, коли відмирає старе. Те, що відбувається з вами зараз, — це благословення.

Аркадій на секунду глянув на нього дружньо і співчутливо, і Федір поспішно перевів очі на сигарету. Цього погляду Федору вистачило, аби, повернувшись додому і закрившись у себе в кабінеті, гірко розплакатися над собою, над своєю безглуздістю, над своєю фальшивістю і несправжністю. І він би хотів змінитися, хотів би рушити далі, та було невідомо, куди це — далі. Так само, як і навколоорбітна атмосфера надто розріджена, щоб тримати на плаву дирижаблі, так і його спроба руху була безпорадною і невдячною, й не приводила до жодних перемін, і єдине, що залишалося робити в цій ситуації — це просто терпляче бути. Він лежав у темряві мовчазної квартири, плакав сам до себе, і якщо існував стан більшого незнання, аніж проста констатація його як данності, — то це якраз був він.