Любко Дереш - Спустошення

Розгрібаючи снігову сльоту, що танула під ногами перехожих, вони піднялися по Кловському узвозу на Арсенальну, а звідти — до Парку Слави. Машини, перехожі, будинки — всі вони наче були відділені від них пологом тиші й супокою. Вони трималися за руки, але здебільшого дивилися на сніг навколо або на перехожих, а не один на одного. Він знову почувався так, наче йому — шістнадцять.

Опинившись у парку, він наважився сказати:

— Я почуваю провину перед тобою.

— Тобі немає за що вибачатися.

— Та ні, є. Я хочу трохи розповісти про себе, ти готова?

Вона кивнула.

— Це буде довга історія.

— Я знаю.

— Я її нікому не відкривав. Перепрошую, якщо робив тобі боляче, — сказав, врешті, він. — Я сам дуже боюся того, що зараз зі мною відбувається. Іноді здається, що я вже ніколи не стану таким, яким був раніше. Я дуже заплутався, Смирно. І дуже хочу знайти дорогу назад.

Під снігопадом, з горнятками кави в руках, ви сідаєте у спіймане авто, аби підскочити ним просто під будинок. У підвечірньому небі, заволоченому хмарами кольору брудної мильної піни, уже народжувалися сутінки, і помічаючи крізь вікна таксі зустрічні машини з увімкнутими фарами, ви мали час неспішно ділитися власними смаками і вподобаннями — одним словом обмінюватися всім, що зазвичай кажуть люди один одному, коли вони щойно починають знайомитися, упевнившись у тому, що у них є взаємна симпатія.

Удома вона розставляє по квартирі запалені свічки, і ви робите вигляд, що у будинку немає світла або що зараз Різдво — заважає тільки електричне світло ліхтарів з вулиці, хоча сніг, який продовжує падати, видається (на диво) святковим. Сидячи одне навпроти одного, так, що її обличчя у пломінні свічки видається обличчям дівчини з племені інків, ти помічаєш, як сприятливо ваша розмова впливає на твоє фізичне самопочуття, як розслабляє задерев’янілі м’язи і знімає ту емоційну напругу, в якій ти жив останні місяці.

— Мені стає моторошно від думки, що ми могли одне одного втратити, — він стиснув її долоню у своїх руках. — Хочу, щоб ми завжди були разом... Я тебе люблю.

Федору спало на гадку, що чим більше він замикався в собі, то більше почував провину перед нестерпною відповідальністю за своє життя, то важче ставало жити — так, наче з його життя випомповували світло, натомість впорскували чорнильну кальмарячу темряву. Та невелика спроба відкритися Смирні раптом пролила трохи світла. Колосальна втома останніх місяців навалилася на нього. Депресія, що затискувала його у чорній щілині, на мить роззявила пащу і дала змогу вискочити на свободу. Одразу ж у голові з’явилися думки — а що, коли взяти й розірвати прямо зараз усі стосунки з психоінженерами, з Кармановим, із усім цим боком життя — вхопити Смирну, поки у них ще все добре — і спробувати розпочати усе від початку знову десь на іншому кінці земної кулі? Вантаж непосильних обов’язків і відповідальності був нестерпним. Федору здалося, що, розслабившись ще більше, відкривши ще більше своє серце, він просто махне рукою на все й уже ні Карманов, ні психоінженери не побачать його ніколи. Бо якщо ціна питання Когнітивного форуму, Міжнародного когнітивного симпозіуму в Женеві, а потім — просування ринку когнітивних технологій така, що за це потрібно віддати весь свій спокій, передчасно посивіти й укритися зсередини чорним накипом відчаю — може, вартувало втекти прямо зараз, не чекаючи на печальний фінал?

І ніби вчергове підбурюваний демоном протиріччя, дивлячись на освітлене свічками обличчя Смирни, Федір внутрішньо сказав собі: «Так» — але — так психоінженерії, так долі, так усій війні, що розпочнеться після цього слова — й одразу відчув полегшення, наче лещата, які затискали його у безвихідне відчуття безпробудної пітьми, трохи послабили свій хват. Тектонічні плити рішень із гуркотом зрушили з місця.

Після ванни, не запалюючи ламп, вони перебралися у спальню, де під покрівлею темряви, у напівсвітлі свічок, вони тихо, з відчуттям безнадії зазираючи одне одному в очі, кохалися, наче долали випробування на детекторі брехні, стараючись бути максимально щирими у тому, що відчували.

— Я теж зараз почуваюся загубленою, — по тиші, що прийшла після кохання, коли я вже почав засинати, знову озиваєшся ти. — Я щось зрозуміла, коли у Києві був Васік, коли вони приїхали з Індії. Було так легко все, так просто... Але тепер знову це десь загубилося. Я хочу, щоб ми могли жити якось легко, без претензій. Розумієш? Щоб мали дитину... Можливо, щоб ми могли жити якимось простішим життям, десь на селі, де немає всього цього шуму...