Любко Дереш - Спустошення

— Треба розставити пастки на сома, — кинув на ходу Карманов, поки вони тягнули човна до води. — Він тут восени клює добре.

Босий, з підкатаними штанами, спустивши човен на воду, Федір заскочив до Карманова, і той широкими гребками швидко відвів їх від берега.

— Ріка стрімка, — сказав Карманов, коли вони випливли на середину водойми. — Постійно треба підправляти курс. Ось там має бути яма. Кинемо там приманку на сома.

Вони підплили проти течії до високої кручі, вимитої пливкою течією Десни. З кручі звисала, торкаючись гіллям води, одразу ціла аркада верб, тож гребти доводилось тихо, пробираючись крізь хащі верболозу.

— Сом добре йде на кров, — сказав Карманов. — Я йому закладаю варену бичу кров, у мене ще залишилося трохи з літа.

Коли з розставлянням сіток було завершено, Карманов наказав мені взяти курс на середину ріки, де бистрина була трохи спокійніша, і там ми вже занурили наші спінінги. Ми сиділи з вудками, закинутими на кілька десятків метрів по різні боки човна, й у мене не минало відчуття, наче ми повисаємо не в конкретному місці на Десні, а в якійсь магічній точці в часі — між минулим і майбутнім, між літом і осінню. Небо з його свинцево-білими хмаринами відображалося в дзеркалі води, і мені здавалося, що Києва більше не буде, а буде тільки ця блаженна хвилина, відтепер — вічно: ми в маленькому човнику між двох берегів, між двох часів, нерухомі, такі далекі одне від одного, що по-своєму стаємо близькими.

— Як ти бачиш своє майбутнє, Могило? — спитав у якийсь момент Карманов, учергове закинувши спінінг.

— Залежить від завдань, які будемо ставити, — озвався Федір.

— Ну, а загалом? Ти хочеш мати сім’ю, дітей?

— Я чайлд-фрі, — відповів Федір. — Хочу зекономити місце на планеті.

— У тебе є дівчина? — цікавився далі він.

— Намагаюся зблизитися з однією людиною.

— Інші завжди забирають наш час. Час — це найцінніше, — сказав Карманов. — Можливо, потім доведеться розійтися з нею, якщо справа набере обертів.

Карманов кинув на нього уважний погляд.

— А про що йдеться? — спитав Федір.

— У нас уже давно назріла одна розмова, — відказав той. — Я відкладав її, скільки міг, та зараз ми мусимо цю тему зачепити. Ти вже здогадуєшся, про що я?

— Ні.

— Могило, я привіз тебе сюди на річку, де живе моя душа. Тут я є самим собою. Я більше не повторюватиму того, що скажу зараз. Якщо ти вирішиш, що я — божевільний і що це нонсенс, я це прийму, і ми забудемо про цю розмову... — Карманов замовк на секунду, підперши губи пальцями. — Я з дитинства відчував, що я особливий. Що я не такий, як інші діти. У мене було сильне відчуття ще змалку, що я маю зробити у житті щось дуже важливе. Що у мене є якась місія. Знаю, що таке вже було в історії, що я не перший, хто приходить сюди з таким відчуттям. Я знаю, що це — якась древня традиція. Така древня, що вона, можна сказати, тягнеться з сивої давнини. В історії періодично бувають люди, які виходять за межі сценарію. Вони приходять для того, щоб розпочати все заново, щоб дати світові новий поштовх. Такі люди сотворяють нове життя. Я відчуваю, що я — така людина, Могило, — Карманов уважно подивився на Федора. — І повір, я це кажу не для того, щоб якось виділитися зараз. Повір, це достатньо непроста ноша — жити з таким відчуттям.

— Я з дитинства вмів притягувати події, — мовив він далі. — Умів зосереджуватися на якійсь задачі і досягав успіху. А коли я щось хотів — воно обов’язково справджувалося. Наприклад, я хотів працювати на радіо, і мене взяли на «Ехо Москви». В якийсь момент я став бачити, як течуть гроші. Почав чути їх носом — просто знав: треба зробити те-то і те-то, і це буде удача. Але мені вже не хочеться займатися бізнесом — я вже цей сценарій відіграв. Час робити щось справжнє.

— У вас є розуміння, що ви маєте зробити? — спитав Федір.

— Я хочу зробити когнітивну революцію, — відповів Карманов. — Так це тепер прийнято називати. Я часто їжджу за кордон, Могило, спілкуюся з різними людьми — з Сенату, з Думи, з Палати лордів. У мене є багато інсайдерської інформації. І я мушу сказати тобі, що ті групи впливу, які існують на сьогоднішній день, не збираються відпускати карти зі своїх рук. Технології вже є. Дуже серйозні технології. Але вони хочуть перейти від нафти до інших технологій тоді, коли їм самим це буде вигідно з політичного погляду. Наразі весь світ зав’язаний на нафту, і всі війни відбуваються головним чином за неї. Ці групи вже практично повністю контролюють усі розробки в сфері нано- і біотехнологій, тому майбутнє, по суті, належить їм. І це не правильно. Я ж хочу відкрити для світу новий коридор можливостей —психотехнології. Нам потрібні психотехнології не просто, аби розширити коло наших можливостей, а щоб зробити складнішим наше уявлення про людину. Я хочу крутнути цей барабан, щоб на ньому випав сектор успіху для всіх, хто був у задніх рядах останні двадцять-тридцять років — усіх тих інтелектуалів, які не могли пробитися у світ саме тому, що існуюча система була надто жорсткою для них. Я хочу створити м’яке майбутнє, гнучке, еластичне майбутнє, в якому паралельно існуватимуть багато його варіантів, де кожному, в кого вистачить сміливості, знайдеться місце. Той вузол, в який зав’язався існуючий світовий порядок, надто тугий. Багато аналітиків вважають, що ми вже пройшли вихор вибору. До 2009-го ще можна було прораховувати інші варіанти розвитку світу, та зараз уже пізно — ми вже втягнуті у вирву неминучості. Хтось гадає, що колапс трапиться у 2012-му, хтось — що у 2015-му, у 2019-му... Це нас не рятує, це лише відтерміновує розв’язку. Єдиний варіант зараз, як можна створити альтернативний сценарій для нашої цивілізації — це почати розвивати психотехнології. Це та дика карта, яка є в нас на руках. Наш джокер, який може зіграти як завгодно.