Любко Дереш - Спустошення

Карманов підплив човном до ями під кручею, де вони закидали сіті на сома.

— Давай, допоможи мені, — сказав він. — Я тягну, а ти змотуй акуратно, тільки дивися, щоб не заплуталось.

Руки Федора напружилися, коли він став тягнути сіті, і Карманов натужно напнув губи.

Раптом човен здригнувся від сильного ривка з-під води. Підтягуючи сітку, Федір вдивлявся в каламутно-смарагдову воду Десни, аж поки не помітив там дебелу двометрову тінь, що, борсаючись з одного боку в інший, намагалася вирватися з їхньої пастки.

— Давай, затягуй його, — закричав Карманов, і вони стали витягувати сома з води, аж поки вся туша не впала у човен. Темна рибина, зі здоровенними вусищами, заплутавшись у стрічках водоростей, стрясала човна і билася хвостом, обдаючи їх бризками води і слизу. Карманов зі словами «Ах ти ж, тварюко підводна!» перекинув через нього ногу і сів на сома верхи.

— Допоможи, чого стоїш? Тримай його за вуса!

Сом вислизав, пручався, і здавалося, ладен був перекинути човна. Він роззявляв широченного рота — його паща була всіяна дрібними, гострими, як терка, зубами.

— Перевертай його, поки він не вискочив! — кричав Карманов. Він схопив ножа — того самого, яким недавно розрізав їм пальці, й устромив його рибині під плавник, у білу грудку. З рани почала бити чорна кров, заливаючи днище і рибина поступово завмерла.

— Це хороший знак, Могило, — Карманов підняв від сома забризкане кров’ю обличчя. — Нап’єшся?

Поки Федір намагався зрозуміти смисл його слів, Карманов підставив човником долоні сомові під плавник, й зачерпнувши жменьку густої крові, закинув її собі до рота.

— Ух, злющий, — сказав він, відвівши долоні від рота, і губи його були темно-червоними, наче від бурякового соку.

— Треба було оглушити, а вже на березі підрізати. Це все не випадково,— сказав Карманов. — Це знак, що нас чують, Могило. Пливемо до берега, будемо готувати обід.

Коли вони витягнули сома на берег, Карманов вклав Федорові до рук ножа.

— Давай, розріж його до жопи, — сказав він. — Обережно, жовчний не пробий.

Розрізавши рибу по животу, Федір вивалив її нутрощі на траву.

— Ану дай мені, — сказав Карманов. Без сліду бридливості він відібрав перемазаний кров’ю ніж і став розгрібати ним кишки, ніби шукаючи щось.

— Зараз подивимося, що в нього в шлунку, — пояснив він. — Це ще один спосіб ворожити. Раз уже вирушили — треба йти до кінця. Ось він, — Карманов швидкими рухами відділив шлунок від кольорових стрічок нутрощів і одним розчерком розрізав його. У шлунку впереміш із мулом виявилося кілька раків, поплавок із блешнею і дебелий лин. Карманов радісно скрикнув — серед водоростей він побачив мертву ворону — мокру, зі злиплим пір’ям і скрученою шиєю.

— Що може означати ворона, Могило? — спитав у нього Карманов, витираючи ножа до трави.

Той знизав плечима.

— Пошукай в інтернеті. Це точно чийсь фамільний герб. Мабуть, якісь англійці або французи. Пошукай, — повторив іще раз Карманов, піднявся і вручив йому ножа. — Обріж плавники і неси його до нас, будемо закладати в юшку.

Віка варила юшку — вона поклала порубані шматки сома у киплячу воду, доклала туди моркви, цибулину, картоплі, лаврового листа і перцю-горошку. Робила вона все це граційно, тримаючи ополоник буквально кінчиками пальців.

Поки запікається риба у фользі, Віка розливає нам юшку. Це дивний відвар — він пахне родинним затишком і мирним життям, і разом із тим пахне цією річкою, болотом, пахне каламутною глибиною. Я жую м’ясо сома, й у мене змішані відчуття — не можу позбутися пам’яті того, як ми боролися з рибою, притискаючи до днища човна, пробиваючи їй груди ножем, і як Карманов напився її крові.

Тіні почали видовжуватися, коли ми розкопали з вугілля фольгу з сомовим філе. Повітря після полудня прогрілося, і я відчував, як стреси цього тижня поступово, з подувами теплого вітерцю, вивітрюються з мене разом із духом міста, з усіма клопотами.

Закінчивши з рибою, ми сиділи у тиші, заколисані навколишньою природою, що, ніби перемішаний жовток і білок, змішала з вечоровим світлом у зелено-жовту рябизну полиски сонця, мерехтіння гілок і тріпотіння листя. Небом повзли спокійні хмари, і його блакить здавалася мирною і погожою. І чомусь я подумав, що перед війною завжди бувають такі спокійні дні.

Цю повільну, згущену тишу бабиного літа перервав Карманов:

— Час на Київ. Нас чекають великі справи, Могило.

Розмова на Десні стала ударом, якого я не сподівався. Можливо, я не був готовий, що все розвиватиметься так швидко. Що все матиме такі масштабні розмахи. Машини долі, запущені Зоною, вочевидь перевищували мої сподівання і від цього мені робилося лячно. Невже це те, чого я хотів? У мене в планах зовсім не було опинятися на перетині світових подій: у мене склалося враження наче з мене, мов із равлика здерли захисний панцир, і я опинився перед світом беззахисний, повністю голий.