Любко Дереш - Спустошення

— Возможна ли война между ними? — запитав у Гурова Володя Нетребін, один із його наближених прихильників, котрого Гуров називав своєю надією. Володя відсидів дев’ять років за екстремізм — у дев’яносто сьомому він, будучи засновником радикальної ультра-націоналістичної організації «Секира Перуна», здійснив підпал низки офісів політичних партій і культурних організацій, зокрема й ізраїльського культурного центру в Одесі. У тюрмі пройшов знамениті таборові університети — ретельно студіював Гумільова і концепцію пасіонарності, вивчав праці традиціоналістів і радикальних лівих, на зразок Юнґера й Алена де Бенуа, захоплювався Спартою, Тамерланом і «людьми довгої волі». Гуров дивився на Нетребіна як на того, хто міг би стати головним рушієм політичної сили на основі його цивілізаційної концепції — йшли вперті чутки, що в Москві й Пітері уже назбиралося достатньо бажаючих, які хотіли доєднатися до цього руху й виконувати якісь практичні дії для народження нової гіперборейської надцивілізації.

Гуров спокійно сприйняв запитання Нетребіна.

— Это неизбежно. Пассионарные этносы всегда будут стремиться максимально расширить свое сознание и влияние своей воли, и как отражение этого процесса будет несомненно происходить экспансия военная, территориальная, культурная и духовная. Можно сказать, с сегодняшнего дня, с этой выставки, с нашего стенда война уже началась. И мы видим это по реакции наших западных гостей — это изобретение они нам не простят. Для дотошных историков сегодняшнюю дату можно записать как начало Первой Мировой Консциентальной войны. Еще раз говорю, в чем ценность урока с Лингвошлемом — мы воочию убедились в том, что сегодня водораздел между двумя типами мироустройства проходит не по политическим убеждениям, не по экономическим предпочтениям, а по тому, как устроено сознание — способен человек на волевое усилие или нет. Поэтому могу вас успокоить, либо же кого-то, наоборот, огорчить — война уже началась. И это первая мировая война в истории человечества, которая будет идти вокруг сознания и за сознание.

Над психоінженерами повисла гнітюча тиша.

— Но неужели ничего уже нельзя сделать? — озвалася повногруда Маша, яка спеціально приїхала з Москви на виставку, і Федір побачив, як Маша покрилася гарячими червоними плямами хвилювання. — Неужели нельзя им объяснить, что никаких нарушений законов природы нет, что нет никакой фальши, подлога, что это просто задействованы еще неизвестные стороны сознания?

— Нет-нет, — відповів Гуров. — Вот здесь уже, к сожалению, ничего сделать нельзя. Вот это и есть когнитивный барьер, через который заставить кого-то перейти невозможно. Потихоньку к нам будут присоединяться те организации и группы, которые способны его осознать и преодолеть. Это и есть фазовый переход. Вот он произошел, а остальной мир остался там, в инерционном периоде. Прибор есть лишь отражение новых пробужденных функций сознания. Если сознание настроено на то, чтобы видоизменяться, развиваться и активно действовать, оно рано или поздно схватит суть происходящих изменений. Если же оно инертно и отказывается от выхода за пределы известных ему схем и концепций — увы, ничего поделать с таким человеком уже нельзя.

Працівник «Мистецького Арсеналу», став запрошувати всіх гостей на відкриття виставки, присвяченої візіонерському живопису, і під звуки акордеонів натовп поступово рушив углиб коридорів, що запалювалися світлом, немов велетенська гірлянда. Повз Федора проходили знайомі обличчя — фізики, біологи, філософи, журналісти, пройшов Айзек, що, заклавши руки за спину, розмовляв з якоюсь миловидною дівчиною, пройшли Віктор і Яна, пройшли незворушний Гуров і Володя Нетребін зі своєю свитою, а акордеоністи все грали і грали, і Федора на секунду взяло відчуття неймовірного щему — наче перед ним проходили не люди, а хвилини і дні, летіли піщинки з одної капсули клепсидри в іншу, не владні стримати перебіг часу. Акордеоністи все грали і грали, перебираючи дрібними клавішами, і їхні звуки злітали до самої стелі, і Федорові раптом на очі навернулися сльози від цих дрібних, розсипчастих звуків мелодій, від вічного перебору клавіш, від нестримного лету піщинок часу, що, збиваючи з ніг, зриваються в завірюху, за якою не видно нічого, а музиканти все вигравали, і їхня мелодія була не веселою і не сумною, вона здавалася вкрадливою, трохи хижою і трохи небезпечною, ніби оберти голови, коли кружляти серед морозяної ночі п’яним і щасливим, знаючи, що твоє щастя триватиме рівно доти, доки триває це кружляння, доки летять сніжинки, доки над головою ця бездонна пітьма. Тихим кроком у засніженій темряві крався Звір. А зорі холодні, як і раніше, а пальці акордеоністів усе бігали, бігали по клавішах, тиснули ґудзики — тиснули, тиснули ґудзики, білі–чорні, білі–чорні, чорні–чорні, білі–білі, тиснули, все тиснули й тиснули.