Любко Дереш - Спустошення

Заколисаний цими біблійними темами, Федір не зчувся, як вони опинилися біля входу в «Арсенал». Висипавши з автобуса, гості гамірною юрмою рушили у музей. Атмо­сфера «Арсеналу» прийняла його у ще незламане, незіпсуте чудо: все вже було готове до фуршету. Пригамоване світло, виблискуючі вечірні сукні гостес, усмішки і святкові зачіски званих гостей. До високих стель «Арсеналу» вже здіймалися відголоски легкого романтизму — квартет віолончелістів і фортепіано створювали враження часу, що зупинився — як і на кожному такому заході, у Федора виникло відчуття, що це все надто добре, аби бути правдою. За́лами ширився запах закусок, що вже чекали на шведських столах. Уже почалися офіційні промови і тости, що зазвичай передували початку всякої гастрономічної дискусії.

Неофіційним ведучим цього вечора був Леонід Американович Самодвижцев, один із найстаріших науковців Києва. Самодвижцев говорив вагомо і складно. Коли ж його масивні, прямокутні слова, що лягали рівними рядами в основу нової світової філософії, закінчилися, він передав тост одному з найдревніших присутніх на Форумі киян — дев’яностолітньому франтові з довгим молочно-білим волоссям, колишньому головному архітекторові Києва. Від колишнього головного архітектора віяло історією. Уся компанія завмерла, очікуючи його слова. Опираючись однією рукою на ціпок і тримаючи в іншій бокал із шампанським, він обвів усіх поглядом і мовив:

— Я думаю, все уже устали слушать и желают поскорее приступить к фуршету. Потому я буду краток. Вместо тоста я расскажу анекдот. Вы все его знаете, поскольку я рассказываю его из года в год каждый раз на подобных мероприятиях. Но я расскажу его все равно, — колишній головний архітектор підняв келих вище, і ті, хто знав, про що йдеться, стали гукати: «Розказуйте! Розказуйте!».

— Итак, одному человеку поручили встретить официальную делегацию, — сказав скрипучим старечим голосом головний архітектор. — И сообщили, что делегацию нужно сводить в бордель. Он привел всю делегацию в бордель. И тут оказалось, что одному нравятся блондинки, другому — брюнетки. Третьему — худые, четвертому — толстые. Человек бегал-бегал с этажа на этаж в борделе, устраивал свидания, а потом упал и умер. Вывод такой: трахать легче, чем организовывать. Поэтому предлагаю поднять первый тост за организаторов и за то, чтобы им все удалось.

Усі, хто були поруч, гідно оцінивши життєвий досвід патріарха, з почуттям перехилили келихи з шампанським, і так розпочалася їхня вечірка. Знову ожили віолончелі, потекли залом звуки роялю, і шановна інтелектуальна публіка насунулася на столи з наїдками, розпочавши бенкет.

— Hey, is it you, Mister Mohyla? — раптом почув Федір чийсь голос. — Іt’s me, David. David Moshkovitz.

Перед ним зупинився чоловік із тарілкою і келихом в руках. Девід виявився майже на голову нижчим за Федора — він був приземкуватим, смаглявим, з гладким круглим обличчям і блискучими чорними очима, схожими на дві темні маслини.

— Wow, what a surprise, — він потис йому руку. — Nice to meet you at last! Welcome to Ukraine! How was it in Kyiv today?

— Breaking all my expectations, — жуючи канапе, відповів Девід. — Very nice and old city, you know. I like people here. They are so nice... The exhibition is amazing, and it seems you’re really at the edge! I’ve found some articles in very serious business and computer magazines, dedicated to these so-called visual languages. It’s really something! — докинув Девід і заклав собі до рота невеличкий рулет із шинки. — It’s a kind of a culture shock for me. You can meet all of these gurus from Silicon Valley... This is something beyond my understanding.

— I want to explore the roots of this post-soviet intellectual... — він крутить виделкою у повітрі, завмерши зі шматком за щокою і смішно закочує очі. — ...this intellectual proliferation. This is really a kind of anomaly, I think. For example, that beautiful lady that picked me up at the airport, what was her name?

— Alla Grushevska, — підказав Федір.

— Yes, Alla... It’s incredible, how careful she was. But I cannot understand her. She is around fourty, she looks really sexy. She has no husband, she raises her son alone... She studies aikido and practices meditation. And she is doing this visual language research that looks like Kandinskiy’s works multiplied by Sapir-Whorf’s theories. To the hell, why does she need this philosophy? What makes her study this? I really don’t understand you, guys. You Russians, are totally wild!

— We are actually Ukrainians. But you probably meant Slavic people in general... Hmm... Maybe, because we are Indo-Europeans... I don’t know...

— Yes, sorry, now it is Ukraine, — поправився Мошковіц. — By the way, my grand-parents were from Odessa. So, it is a real quiz for me to understand this mentality. Ukraine is so much hidden from the world processes, like if someone wanted to cover it with an Invisibility Cloak. All this news about uncanny political zombies, economical fall down, Chernobyl — I would have never come to Ukraine by my own will. But, when we came here, we saw a rare vivid intellectual movement. This is really amazing. I want to make a big research on it.

Їх поминули, ідучи під ручку, Віктор і Яна. Яна у вечірній сукні була казковою, наче крижана фея, а Віктор у не зовсім влучно підібраному піджакові нагадував Джокера з «Темного лицаря». Він на ходу затягувався сигарою і робив великі ковтки з бокалу із шампанським. У нагрудній кишені у нього червоніла гвоздика. Вигляд у Віктора був вкрай розв’язний. Схоже, він перебував у стані природної ейфорії, помноженої на газований алкоголь.