Любко Дереш - Спустошення

Перед сном він іще раз зазирнув до поштової скриньки — і несподівано знайшов там листа від Девіда Мошковіца. Федір уже встиг забути про нього — це був той самий журналіст із «Нью-Йоркера», який обіцяв приїхати в Україну на Форум — він хотів написати велику статтю про «нейротехнології» в Україні. У своєму листі Мошковіц писав, що ознайомився з кількома інтерв’ю Федорового боса в американській пресі, і зауважив, що це хороший початок для дослідження теми. Тон листа вийшов товариський, дружній, і Федору здалося, що Мошковіц — непогана людина, з якою буде цікаво посидіти і побалакати за філіжанкою кави у Києві. Він одразу ж відповів, що з нетерпінням чекатиме на нього в гості, й пообіцяв стати його особистим гідом по старому Києву.

Аркадій із радістю озвався на Федорову пропозицію зустрітися — після їхньої поїздки до Венеції минуло кілька тижнів, упродовж яких вони не писали й не дзвонили одне одному, але для них це була звична справа — їхня дружба тривала роками і зазнавала й довших періодів мовчання.

Вони зустрілися у Федора — після розлучення з Інессою вони іноді зустрічалися в нього на кухні, зробивши її певним чином місцем паломництва і капищем усіх потаємних думок, які можна було видобувати з розуму під струмені тютюнового диму. Так і на цей раз — Федір підготував особливі смаколики для їхньої зустрічі: перший сезон серіалу «Стар Трек» 1966-го року.

Аби упевнитися, що наше чоловіче свято пройде на ура, я замовив з ресторану піцу і кілька ґранд-сетів суші, а Чапа приніс кілька таблеток «екстезі». Аркадій приїхав пізно, близько одинадцятої вечора, і наша зустріч тягнулася божественно повільно, обіцяючи завершитися десь під ранок.

— Ми вже так довго знаємо одне одного, — сказав Аркадій, коли «екстезі» вивело їх на рівне емоційне плато і вони раптом перейшли на «ти». — Зараз тобі стільки ж років, скільки було мені, коли ми зустрілися.

— Так, уже дванадцять років минуло.

— Я взагалі не знаю, чи я коли-небудь когось кохав, і чи покохаю, — сказав раптом Аркадій. — Можливо, я просто не створений для цього. Не вмію і не знаю, як це робити. Чесно зізнаюся — боюся болю. Боюся того, що може чекати на мене, коли піду цим шляхом. А ти не боїшся. Ти пішов...

— Ти щоразу виправдовуєш мої слабкості, друже, — сказав я йому. — У твоїх очах я завжди здавався героєм, навіть коли облажався по повній, як зараз.

— Ні, ти велика людина.

— Не знаю. Я почуваюся повністю зруйнованим.

— «Вдоль дороги ходит смерть, на дороге смерти нет», — процитував раптом Аркадій. — Можливо, я колись теж зможу стати таким, як ти.

Жовтень добігав кінця, Карманов мав прилетіти двадцять п’ятого числа й одразу ж включитися в активну передфорумну програму. Уже лежали віддруковані красиві, стильні комюніке з фірмовими кольорами «Соми» — білим і рожевим, підготовлені для прес-конференцій, стояли вписані в органайзерах і різноманітних блокнотах десятків людей позначки з датами ефірів, присвячених Когнітивному форуму, вже складалися висококласними кулінарами меню на фуршети — ще трохи, і всі ці дурманно запашні бутербродики, паштетики і тарталетки мали перелетіти з уяви кухарів на застелені білими скатертинами столи, до яких під ненав’язливі звуки роялю підходитимуть поважні гості, відвідувачі і гості великої міжнародної події, що її організовувала «Сома».

Представники креативного класу, принишклі по своїх офісах, тремтіли в очікуванні уявного, а чи дійсного Нового світового порядку — New World Order, але ніхто не підозрював, що за лічені роки світ за сприяння «Соми» може захлинути нове варварство, New World Horde — Нова світова орда. Нові пасіонарії, чиї мотивації настільки захмарні, що для простих людей вони здаватимуться злими ангелами.

Федір поновив інгаляції трави, тому що вони допомагали йому крок за кроком відстежувати в достатньому об’ємі те, що відбувалося з «Сомою».

Перед самим прибуттям Карманова в Україну сталися ще дві визначні події, які в моєму розумі нерозривно сплелися з наближенням нашого Форуму. Двадцятого жовтня у новинах з’явилося повідомлення про те, що війська союзників захопили Тріполі, і що під час штурму палацу Каддафі було спершу захоплено колишнього диктатора Лівії, а згодом — і вбито. У пресі з’явилися страшні фотографії тіла Муаммара Каддафі, яке виставили для всезагального огляду в морозильній камері в одному з супермаркетів — кожен, хто хотів, міг підійти і плюнути в людину, яка ще вчора наводила жах і була, як повідомлялося в пресі, символом поневолення лівійського народу. Сама по собі подія вразила мене своєю жорстокістю. Каддафі убили, розтерзавши його, немов тварину.