Любко Дереш - Спустошення

— Кокаїн?

— Вона сидить тут на задньому сидінні, і я сподіваюся, зараз вона не накине мені на шию свої колготки, щоб удавити, тому що я вже натякнув їй, що сексу в нас із нею не буде. Так, чорт, кокаїн. А один із наших супер-ВІПів із блоку по кріоніці, ти не повіриш, хто, хоче замовити собі на вечір дівчинку, років дванадцяти, не старше. У тебе немає таких контактів?

— Із другим проблемно, це треба дзвонити у Харків. Скажи йому, що ми до вечірнього коктейлю це питання владнаємо. Дізнайся заодно, коли звідти ходять «хюндаї» на Київ. А кокаїн... Я скину тобі контакти мого товариша Аркадія, це його профіль.

— Давай, чувак, скидай, тому що в мене тут повний завал... Чекай... No, no, first we have go to the hotel, ma’m... Ні-ні, не слухайте її, веземо її у «Хаятт», а там хай робить, що хоче... Перепрошую, це я до водія... Коротше, чувак, потім поговоримо, чекаю контактів.

Слава поклав слухавку. Ну ось, машина — запрацювала. Від під’їхав до виставкового центру, і побачив біля нього цілу армію фірмових таксі, що зголосилися обслуговувати конференцію — сріблясто-рожеві, в кольорах «Соми», футуристичних форм «дачії» з логотипом Форуму — Kyiv International Cognitive Forum — і гаслом на борту — WHERE CIVILIZATIONS ARE BEING BORN. Припаркувавшись, він вийшов на холодне повітря листопада, відчуваючи, як у просторі клубочились чужі бажання. Ось вони — справдження мрій. Зараз йому це все здавалося нереальним. Можливо, якщо він мигне сильніше, все розпливеться, як уві сні? В озонованому повітрі виставкового павільйону стояв запах нового часу — запах розігрітих кремнієвих плат, запах пластику і дорогої поліграфії, запах гігантських приміщень, заповнених ідеями. На стенді «Соми», розташованому в одному з найзалюдненіших місць павільйону, він застав Віктора у компанії асистентів, що кріпили до його голови датчики. Віктор був підключений до коронної розробки «Соми».

— О, здарова, — стараючись не ворушитися, аби не повипадали ще не зафіксовані електроди, озвався до мене Віктор. — Ну что, початимся? — сміється він.

— Це що, наш Лінгвошолом? Я поки подивлюся, — сказав я, сідаючи збоку.

— Да, пробная модель «ВН-1».

— «Ве Ен»?

— Сокращенно от «Василий Налимов», — поруч із Віктором готували Шолом на голові в якоїсь дівчини, очевидно, котра мала досвід у цій сфері. У неї було коротке, мальоване на блонд волосся, холодний погляд і ляльково-красиве обличчя з тонкими, наче хохломським пензликом виведеними губками. На мене дівчина глянула, як на шкідника сільського господарства.

— Знакомся, это Яна, — представив її Віктор. — Она из «Нейродинамикс», это сейчас наш главный партнер по нейроинтерфейсам. Яна, знакомся, это Федор. Он наш главный по Дмитрию Иванычу, — розсміявся Віктор зі свого жарту. — Ну что, готова?

— Да, — кивнула Яна і зосередила свій погляд на екрані. Вони сиділи кожен перед своїм екраном у зручних шкіряних кріслах, схожих на ті, що бувають у салоні для геймерів.

— Ну, тогда поехали, — каже Віктор і заплющує очі. — Сначала в два-де поработаем.

На екрані в Яни почали літати геометричні фігурки, то складаючись в мозаїку, то розсипаючись. Врешті, вони стали оформлюватися в струнку янтру — яскраво-жовтий трикутник, сині іскри навколо, біла точка і червоний квадрат на задньому тлі. Яна зосереджено дивилася на екран, і янтра, скопіювавшись в один із його кутів, почала розпадатися і перетворюватися на іншу фігуру, в якій домінував червоний трикутник.

— Вот как? — розсміявся Віктор. — Ну хорошо. А как насчет такого?

Фігура розпалася, і червоний трикутник витягнувся у червоний овал із двома жовтими центрами. Яна, побачивши зображення, спалахнула червоним і вигукнула:

— Хам!

Яна передала Віктору на екран чорний квадрат із блакитною рамкою і червоним колом посередині, на що той озивався:

— Я понял, все печально. Холодная красавица остается в своем замке на вершине горы, увы.

Вони стали швидко обмінюватися чорно-білими малюнками, де пішла ціла серія модифікованих хрестів. За ними погнали з наростаючою швидкістю квадрати, лінії, пунктири, тож, зрештою, цей потік стає схожим на контрастні віжуалси, викликані якимось жорстким техногенним галюциногеном. З боку їхній діалог нагадував фехтування ієрогліфами. Знаки — практично як написи з древніх світів — наростали вертикальною смугою вздовж одного з країв екрана, засвідчуючи історію їхньої бурхливої переписки. Якоїсь миті серед чорно-білих ламаних структур став розростатися криваво-червоний піксель, що з кожним тактом розбудовувався, дедалі більше нагадуючи план міста. Віктор напружився, подаючись вперед до екрана.