Світлана Талан - Спокута

– А ти свого слова дотримав?

– Звичайно! У моєму клубі немає ніяких наркотиків та амфетамінів. Батьки, коли знають, що їхні діти відпочивають у «Роірі», спокійні. Я й сам веду гурток для юнаків із рукопашного бою.

– Я помітила, які в тебе біцепси, – посміхнулася Катря.

– Я розумію твого сина, який потрапив у халепу з наркотиками, але не треба впадати у відчай. Я зустрінуся з Івасиком, і він мені не відмовить у допомозі.

– Чим він зможе допомогти?

– Він контролює весь наркобізнес у місті, тому дізнається і про цих хлопців із «БМВ», і про Величка. Про борг забудь, я все владнаю.

– Справді?! – очі Катрі засвітилися, радісно заблищали. – А коли ти зможеш усе дізнатися та владнати? Вибач, що запитую, але я вже так стомилася жити і всього боятися.

– Скоріше за все, Івасик працює під прикриттям Великого, але нехай це тебе не лякає. Бо вони залежать один від одного. Як то кажуть, рука руку миє.

– А якщо Олександр не захоче залишити мене в спокої, поки не отримає свої гроші? – з острахом запитала Катря.

– У крайньому разі я десь знайду таку суму грошей і заплачу йому – нехай вдавиться ними.

– Що б я без тебе робила, Ромчику?!

– Колись давно ти мені точнісінько так говорила, – замріяно сказав Роман. – Мені це так подобалось! Я мріяв, що буду чути ці слова усе життя, але трапилось усе інакше, усе не так… Знаєш, я навіть дружину собі обрав таку, щоб була на тебе зовсім не схожою. Це давало мені можливість хоча б на деякий час не думати про тебе. Лише на деякий, бо ти моє перше кохання, але на все життя.

Катря не думала, чи це освідчення в коханні, чи просто розмова. Вона відчула душевний спокій, але не в повній мірі, бо Роман сидів навпроти неї, а не поруч. Вона неквапливо підвелася, підійшла до нього, сіла поруч і довірливо схилила голову йому на плече.

– Обійми мене, Ромчику, я все життя вважала себе сильною жінкою, намагалася нею бути, але зараз я стомилася від життя душевно й фізично, хочу відпочити. Слабкою бути легше.

Роман обійняв її за плечі, і вона відчула, як блаженний, такий довгоочікуваний спокій розтікається по всьому тілу, заповнюючи кожну клітинку. До цієї миті вважала, що все, що вона робила, було правильним, а зараз зрозуміла, як жахливо колись помилилася. Це трапилося тоді, коли вона таємно від Романа пішла з Федьком до лісу за тими триклятими суницями. З того часу все пішло в її житті шкереберть. Зараз вона почувалася винною за той вчинок, бо, поклавши голову на міцне плече старого друга, відчула, що можна було робити це щодня упродовж багатьох років. Не треба було б збирати блювотиння в під’їзді, смажити пиріжки й одночасно робити кар’єру. Треба було лише мати поруч надійне Романове плече, на яке можна було б у будь-яку важку хвилину покласти голову й відчути надійність і спокій.

Їй здалося, що вона прожила двадцять років чужого, а не власного життя. Можливо, якби вони з Романом одружилися, з батьками не трапилася б жахлива трагедія. І син не потрапив би в халепу… Усе було б інакше!

Зараз їй хотілося викреслити з пам’яті пережите, але це було неможливо. Щось було п’янке та солодке в запаху Романового тіла, і Катря мимоволі потяглася до його уст, легенько торкнулася їх своїми губами. Вона відчула, які вони м’які, приємні та чуттєві, і знову припала до них, віддаючись неприборканій пристрасті. Пульсуючими поштовхами текла кров, розпалюючи палке полум’я, яке тліло так багато часу. Не вагаючись, вона віддала себе лагідним, ніжним і водночас владним рукам Романа.

– Моя Катрусю…

– Ромчику, любий мій Ромчику…

Палке від пристрасті дихання… хвилі бажання… знудьговане за ласкою тіло…

– Моя єдина, моя кохана…

– Мій, лише мій…

І вже не хвилі, а шторми бажання підхопили їх і понесли в прекрасний, захоплюючий світ кохання.

– Кохаю…

– Люблю…

Палаюче від пристрасті тіло Катрі стало схожим на килим із поцілунків, які були то палкі й жагучі, то ніжні, як подих легенького теплого літнього вітру…

У кімнаті в стилі фен-шуй, де були чоловік і жінка, розгорялося поступово, але впевнено, рівним та яскравим полум’ям ніжне, як перша весняна квіточка, кохання, освітлюючи щасливе майбутнє, яке витримало роки випробувань.

Роман телефонував майже кожної години. Коли мобільний починав вібрувати в її руках, Катря відчувала шалену радість. Вона вже не була самотня, покинута всіма напризволяще. Вона була потрібна Романові, а він – їй. Хотілося літати над землею, кричати від щастя, обійняти весь світ!