Світлана Талан - Спокута

Спливло п’ять хвилин, і вона знову зателефонувала додому.

– Ну що, сину?

– Вони згодилися, але за умови, що кожен день ще буде набігати по п’ятсот доларів.

– Навіть так? – по її спині пробігли мурахи. – Ти згодився?

– А що я мав робити?

– Правильно вчинив.

– А далі? Що далі, мамо?

– Далі? Або пан, або собака здохне.

– Мамо, вони знають, що ми продали квартиру й уже тут не прописані. Знають також, що ми незабаром маємо покинути це помешкання.

– Ну, то й що?

– Сказали, що втекти з міста нам не вдасться.

– Утекти? – перепитала Катерина й кинула погляд на два чисті бланки паспортів. – Ми ще подумаємо, як діяти далі.

– Мамо, ти скоро повернешся додому?

– Не знаю.

– Не залишай мене, будь ласка, самого вдома, бо я за себе не ручаюся.

– Мій любий, усе буде добре. Чекай на мене, я незабаром повернуся.

– Я з нетерпінням буду чекати.

Вона повернулася до чоловіків, які вже заварили каву.

– Хлопці, я п’ю каву і залишаю вас. Мені треба повертатися додому.

За півгодини вони з Романом під’їхали до її будинку.

– Катрю, я не можу тебе ось так відпустити, – сказав той. – Ми не бачилися стільки років…

– Ромчику, у мене до тебе теж злива запитань, але зараз я повинна бути вдома, – сказала Катря, глянувши на чорний «БМВ» під своїми вікнами.

– Давай зустрінемося завтра й поговоримо. Можемо ми кинути усі справи, забути про них хоч на день і поспілкуватися?

– Добре, – згодилася Катря. – Ти мені вибач, Ромцю, але в мене до тебе є велике прохання.

– Для тебе – що завгодно зроблю.

– Коли я ходила телефонувати, то здогадалася, чим займається твій друг.

– Це його справи.

– Я не про те. Мені потрібні два паспорти. Негайно. Завтра ж.

– Катрю, – Ромко не приховував здивування. – Ти що? Пов’язана з криміналом?

– Я все тобі розповім, але не зараз. Ти можеш їх зробити для мене та мого сина?

– Ну… Узагалі можна, – знизав плечима Роман.

– Ось, – Катря дістала з портмоне дві фотокартки, що залишилися від паспортів, простягла їх Романові. – Скільки це буде коштувати?

– Для тебе безкоштовно. Але ти можеш сказати, навіщо тобі вони?

– Пізніше, Ромчику, не зараз. Микола зможе їх зробити до завтра?

– Гадаю, що так.

– Добре. Це дуже добре. Якби ти знав, Ромчику, яку робиш мені послугу! Як я тобі вдячна! Я пішла?

– Зажди, Катрю. Назви хоча б, які прізвища туди вписати. До речі, яке ти зараз носиш прізвище?

– Гутник. Дотепер я була Гутник. А завтра? Треба подумати. Іванових та Петрових і так занадто багато, – жінка задумалася. – Хочеться, щоб щось було рідне, не чуже. Ось! Я буду Мальва! Це були улюблені квіти моєї бабусі, то нехай залишиться про неї добра згадка на все життя.

– А ім’я?

– Нехай буде Катерина, бо я не зможу звикнути до іншого. По-батькові я буду Орестівна. А сину дам дівоче прізвище моєї матері – Гавриленко, ім’я – Сергій, татове – Максимович. Все запам’ятав?

– Так.

– Я побіжу. Зустрінемося завтра.

– Ні, Катрю, спочатку обміняємося номерами телефонів, і запиши мені свою адресу, бо знову десь загубишся, – посміхнувся Роман.

– Ось моя візитівка.

Жінка й сама не зрозуміла, як вийшло, що вона простягла руку й погладила Романове волосся. Воно було м’яке, навіть ніжне. Приємне на дотик та тепле, як його посмішка.

Роман привів Катерину до приміщення великого нічного клубу, майже в центрі міста. На склі вхідних дверей була табличка «Зачинено», але він відчинив замок своїм ключем і вони, минаючи пусті принишклі зали, опинилися в невеликій кімнаті.

– Заходь, – посміхнувся, – та будь як удома.

Катерина сіла за великий стіл, застелений білосніжною скатертиною, з цікавістю оглянула кімнату. Тут було доволі-таки затишно. Приглушене м’яке світло, що лилося з бра, плазмовий телевізор на стіні, м’які та зручні шкіряні стільці, у кутку – величезний акваріум із великими та лінивими темно-сірими тиляпіями. Катерина мимоволі задивилася, як самки відкривали повільно роти й випускали з них своїх маленьких діточок, які жваво розгулювали кілька хвилин поміж зеленими заростями водоростей. У цей час батько мальків ревниво їх охороняв, а потім давав непомітну команду, по якій рибки хутко знову ховалися в роті матері.

– Твій кабінет? – запитала Катря.

– Кави? Чаю? Соку? – замість відповіді запитав Роман, сідаючи напроти та звичним рухом натискаючи на пульт телевізора.

– Кави, – відповіла Катря й на мить замислилась, вслухаючись у джазову мелодію, що завжди примушувала її відчувати й думати одночасно.