Світлана Талан - Спокута

– Я не витримаю цього! – сказала вона голосно, ніби хтось міг почути її слова. – Більше не можу! Не можу так!

Катря не помітила, як зопалу натиснула педаль газу, як в цей час попереду неї перед світлофором стишив свій хід легковик, який чомусь опинився зовсім близько. Вона натиснула гальма, але було вже запізно. Почувся звук металу та поштовх, що одразу привів її до тями.

«Лише цього мені бракувало», – подумала з розпачем й вийшла з авто, бо назустріч квапився чоловік – власник автівки.

Катря вже уявляла, який шквал лайки зараз на неї поллється, але завмерла на місці, не вірячи своїм очам. Назустріч їй ішов Роман!

– Ромку! – вирвався в неї радісний оклик.

– Катря?! – усе такі ж ясні його очі засвітилися подивом і радістю.

– Ромчику! – не тямлячи себе від радості, жінка забула про все й кинулася в обійми старого друга.

– Катрю, Катрю, Катрусю, – стис він її в обіймах і не міг більше нічого сказати.

– Ромцю, Ромку, Ромчику, – повторювала вона, притиснувшись до його теплих грудей, – Ромчику!

Нараз Катрі здалося, що не було більш аніж двадцяти років розлуки, що перед нею все той же надійний, добрий і вірний друг, який ладен завжди прийти на допомогу, не потребуючи нічого взамін.

Але позаду вже сигналили автівки, різноголосі звуки клаксонів змусили Катрю повернутися в реальність, і вона легенько відсторонилася від нього.

«Дурна, – подумала. – Можливо, в авто сидить його дружина або діти, а я прилипла, як до рідного».

– Я так радий тебе бачити, Катрю, – сказав Роман, не відпускаючи її руку.

– Я теж, – Катря відчула, як вогнем палають її щоки від збудження. – Але ми заважаємо машинам рухатися.

– Справді? – посміхнувся він. – А я й не помітив.

Жінка не могла відірвати від нього погляду. Роман змужнів, став ніби вищим, але залишався все одно таким, як раніше: світле волосся, добрі лагідні очі, відкрита щира посмішка.

– Давай приберемо з дороги машини, а то нас зараз водії почнуть бити, – сказав він, усе ще не відпускаючи її руку.

– А ти дозволиш мене побити? – посміхнулася.

– Ніколи в житті, але можуть мені підфарбувати око, – пожартував Роман. – А цього б не хотілося в такий день.

– Який такий?

– Коли зустрів тебе, – сказав він і побіг до своєї автівки.

Катерина припаркувала «Опеля» позаду його чорного «БМВ». Увесь цей час вона не зводила очей з його машини. Зараз, коли зустріла Романа, їй одразу стало спокійніше. Жінка не знала, чи одружений він, чи ні, чи є ще хтось в його авто за тонованим склом, але відчула одне: тепер усе буде добре. Поруч із ним завжди було добре, надійно, спокійно. Він ніколи, із раннього дитинства, не залишав її в біді, і завжди виникав поруч, коли була потрібна його допомога, був її надійним другом, її помічником, її порадником. Завжди знав, що робити і як правильно вчинити. І їй зовсім неважливо, хто сидить у салоні його авто. Важливо лише те, що в найскрутнішу хвилину, коли самотність і безпорадність почали її нещадно жерти, з’явився він. «Ромку, Ромчику, Ромцю», – шепотіли її губи, як заклинання.

– Я розбила тобі скло на фарі, – винувато сказала, кинувши погляд на задню частину «БМВ».

– Дарма, – махнув рукою. – Це такі дрібниці. До того ж якби ти цього не зробила, то ми б сьогодні не зустрілися.

– Мабуть, так.

– А ти все така ж, Катрю.

– Яка?

– Гарна.

– А ти став кремезним, мужнім, а був худеньким, з довгою та тонкою шиєю, – сказала вона, чомусь згадавши випускний вечір у школі.

– Катрю, ти нікуди не поспішаєш?

– Ні. А що?

– А я запізнююсь до друга на день народження. Поїхали до нього, там і поговоримо. А то стоїмо посеред вулиці, як сироти.

– Але ж мене туди не запрошували. Чи не буде це нечемно з мого боку?

– Там нікого не буде. Збиралися просто посидіти удвох за столом годинку-дві й усе. Тож поїхали? – Роман узяв її за руку й Катря відчула, яка в нього сильна і в той же час м’яка та ніжна рука.

– Поїхали!

Катря сиділа поруч Романа в салоні його авто і вперше за останні тижні відчувала приємний душевний спокій. По її обличчю блукала легка задоволена посмішка. Уперше за довгі роки їй стало затишно й надійно. Вона добре знала, що роки можуть змінити людину до невпізнанного, але була впевнена, що цього не трапилося з її колишнім другом. Про це свідчив вираз його простодушного відвертого обличчя і голубі очі, які блищали від щастя так, що здавалося, з них ллється яскраве світло, що може зігріти її змучену душу, змусить забути всі життєві негаразди і змінити плин життя на краще.