Світлана Талан: Повернутися дощем

Геник дістав із портмоне квиток на рейсовий автобус. Йому випало сьоме місце. Цього разу він не думав про те, чи місце знаходиться з сонячного боку і всю дорогу дошкулятиме спека, чи в рятівній тіні — звернув увагу лише на число сім. «Сімка — щасливе число, — майнула думка, — тож усе буде добре».

Геннадій допалив цигарку, дочекавшись, поки останній пасажир увійшов у салон, недопалок кинув у сміттєвий бак, поправив ремінь наплічника і знайшов своє сьоме місце. Усе складалося непогано. Йому випало їхати з несонячного боку, в салоні автобуса було чисто і навіть не спекотно. Автобус повільно рушив з місця, плавно колихнувся у вибоїні й виїхав на пряму дорогу. За мить він уже віз своїх пасажирів до місця призначення, і Гена подумав, що напевно у кожного з цих людей є місце, де їх чекають, люблять, можливо, сумують за ними, а його пункт призначення не позначений на жодній мапі світу і має незвичну назву — війна. Зазвичай люди поспішають у зворотному напрямку, тікаючи від війни, і лише меншість, найчастіше чоловіки, прямують туди, де лунають вибухи: вони їдуть назустріч клятій війні, щоб її зупинити.

Геннадій тішився з того, що мати одразу повірила йому. Вона сама не вміла брехати і не навчила своїх дітей, до того ж мама відчувала фальш якимось шостим відчуттям, і вони з Іванною з дитинства навіть не намагалися її обманути, заздалегідь знаючи, що їх одразу виведуть на чисту воду. Напевно, вчинки Іванни знищили це відчуття, бо вона одразу легко повірила легенді сина про роботу водієм у Києві. Геник не соромився цієї брехні, бо й справді, іноді брехня буває святою. Навіщо мамі зайві хвилювання? Звісно, правда рано чи пізно розкриється, але то буде потім, не зараз, коли материнське серце крається на шматки за безталанну доньку. Гена попросив матір не проводжати його, бо, мовляв, його проведе Уля, і вона погодилася. Улянка, на превеликий подив хлопця, навідріз відмовилася прийти на автовокзал. Коли дівчина дізналася, що він має намір їхати до Марка на фронт, аби поповнити лави захисників країни, заявила, що поїде з ним. Геннадій оцінююче подивився на худеньку постать дівчини, і, уявивши, як вона зігнеться та зойкне під вагою автомата, як він потягне її плечі донизу, щиро засміявся.

— Не сміши мене, Улянко, — сказав він тоді. — Війна не для жінок.

— Але погодься — я стріляю влучніше за тебе, — зауважила дівчина.

— Згоден. — Гена обійняв її. — Війна — жіночого роду, але вона і жінка не можуть бути разом. Війна — монстр, який пожирає життя, а жінка створена для того, щоб дарувати світові нові життя. Випробування, які влаштовує війна, не для слабкої статі.

— Але я можу бути корисною — я добре стріляю, — вперто повторила дівчина і, від образи закопиливши губки, відвернулася.

— Там не тир, де перед тобою іграшкова ціль і маєш час прицілитися, в житті все навпаки: твоя ціль — людина, яка хоче жити, а ти повинна відібрати в неї найцінніше. Цілячись у когось, сама будеш чиєюсь ціллю. Я не хочу, аби хтось полював на тебе як на хижого звіра.

Улянка довго мовчала. Важко було здогадатися, що вона думає в такі миті. Чи погоджується з ним, чи ні? Геннадій ще не до кінця навчився розуміти її мовчанку, тому додав:

— Я маю знати, що мене чекають вдома. Згадка про тебе буде мене зігрівати, давати надію на повернення. Я просто мушу вижити, щоб повернутися до тебе і знову обійняти. Розумієш?

Улянка мовчки кивнула і, загадково посміхнувшись, поклала йому голову на плече. Мила, добра дівчинка! Вона стільки років страждала від неподіленого кохання, а він був такий сліпий! Перед від’їздом Гена щодня зустрічався з Улянкою. Намагаючись надолужити згаяний час, він дарував їй світлі посмішки і тепло душі, обіймав за плечі, пригортав до себе, цілував м’які спокусливі губи і не більше.