Світлана Талан - Спокута

– Це Рівз, – сказав Роман, кинувши погляд на екран.

– Я знаю.

– Романе Павловичу, – двері прочинилися, і в них з’явилася усміхнена молоденька офіціантка в коротенькій спідниці, що робила її довгі ноги ще стрункішими. – Ваша кава.

– Дякую, Лесю. Прослідкуй, щоб мене не турбували.

– Добре, – слухняно відповіла дівчина й зникла за дверима.

– Ти тут працюєш? – Катерина вдихнула аромат запашної кави.

– Узагалі-то… так.

– Директором?

– Звідки ти таке взяла? – посміхнувся Роман, не зводячи очей із Катерини.

– З того, як ця дівчина зверталася «Романе Павловичу».

– Кажуть, що красива й водночас розумна жінка – рідкісне поєднання, але в тобі все це є в дуже гарній гармонії. Розкажи мені, як ти жила ці роки, як живеш зараз.

– Хіба можна розповісти про все пережите за однією чашкою кави?

– Ми замовимо ще одну, потім ще і ще. Я не бачив тебе стільки років, і в мене росте цікавість усе більше і більше…

– Ромцю, ти виконав моє прохання?

– Звичайно. А як же інакше? – відповів Роман і поклав на стіл два новенькі паспорти.

Катерина відкрила один, другий, прочитала «Мальва Катерина Орестівна», «Гавриленко Сергій Максимович», якось невесело, лише кінчиками вуст, посміхнулася:

– Ти не забув мій день народження. А звідки ти знаєш, коли народився мій син? Я тобі цього не казала.

– Я все знаю. Принаймні знав про тебе все, доки ти жила в селі. А потім… Потім було не так, як хотілося.

– Мрії не здійснилися?

– Життя їх відкоригувало.

– Що я тобі чи Миколі за це винна? – запитала Катерина, ховаючи новенькі паспорти до сумочки.

– Візит до мене додому на ямайський ром.

– Я навіть не чула про такий.

– Тоді варто скуштувати цей янтарний напій.

– Добре. Скуштую, коли запросиш у гості.

– Я вже тебе запросив.

– Як? Зараз?

– Авжеж. Тут добре, але вдома краще. Тож їдемо? Там спокійніше, і ніхто не буде заважати нам спілкуватися.

– Поїхали, – згодилася Катря.

Коли вони вийшли з клубу, вона звернула увагу на величезні літери його назви «Роір».

– Що означає назва «Роір»? – запитала вона, коли «БМВ» вже їхав по широкому проспекту міста.

– «Ро» – перший склад мого імені, – пояснив Роман, – «Ір» – перші літери імені моєї дочки Іринки.

– У тебе дочка? Чи ще є діти?

– Ні. Лише донька.

– Уже доросла?

– Так. Навчається в Німеччині.

– І на честь директора клуб назвали його іменем?

– Я ж казав, Катрю, що ти не лише гарна, а й розумна, – засміявся Роман, але нічого більше не пояснив.

Їй кортіло запитати про дружину, але вона делікатно промовчала й сиділа тихо, поринувши у свої думки, доки авто не зупинилося біля приватного будинку за містом.

– Прошу, – Роман ввічливо прочинив дверцята автомобіля.

За хвилину Катря опинилася серед такого розмаїття рослин, квітів, дзюркотливих струмочків, що їй здалося, що вона потрапила в райський закуток.

– Господи, як тут гарно! – вихопилося в неї.

А ще тут, серед розкішної зелені, вона помітила альтанку, зроблену з різьбленого дерева й густо обплетену виноградною лозою.

– Твоя мрія здійснилася? – указала рукою.

– Так. Я таку уявляв у своїх хлопчачих мріях, але вона повинна бути в нашому селі, – відповів Роман, і в його очах майнула тінь смутку. – А ще я в ній завжди уявляв тебе.

Катря нічого не відповіла, лише зітхнула.

Будинок ізсередини її вразив не менше, ніж подвір’я. Усе було бездоганно виконано в азіатському стилі фен-шуй. Була помітна рука досвідченого дизайнера, який так уміло зміг поєднати дерево та метал, вогонь у витонченому камінні та невеличкий фонтан біля порцелянової статуетки дівчини з розкосими очима.

Від усього великого помешкання віяло тишею, спокоєм, світлом і затишком.

– Фен-шуй – мистецтво вітру та води? – спитала Катря, з цікавістю оглядаючи приміщення.

– Не лише. Це спосіб життя, завдяки якому людина піднімається на вищий рівень сприймання навколишнього середовища. Фен-шуй працює не лише з простором, але і з часом. У різні періоди життя людині відкриваються різноманітні можливості, доля дає різні шанси, навіть пророкує зустрічі.

– Учення фен-шуй допомогло тобі придбати престижний нічний клуб у центрі міста та цей будиночок? – у голосі Катрі прозвучала легка іронія.

– Можливо, – серйозно відповів Роман і додав: – Це дуже давня наука. Якщо вона залишилася живою до цього часу, то, напевно, у цьому щось є. Чи не так?

– Я не знаю. Моє життя було заповнене роботою, тому я не мала можливості вивчити цю науку.