Світлана Талан - Спокута

Від цієї думки їй було соромно, бо вона повністю довіряла Сашкові, будувала райдужні плани на майбутнє, мріяла про їхнє сімейне життя, кохалася з ним, а виявилося, що він йшов від неї до сусідки. Якби Сашко просто зрадив з якоюсь жінкою, то вона, можливо, це зрозуміла б. Але її любий був коханцем Лариси, і вони вдвох розробили план, як витягти з неї гроші. З підслуханої розмови Катерина зрозуміла, що цей план виник у голові Лариси. Як же було боляче зараз думати про те, що люди, яким так вірила, вирішили підло її обдурити й забрати все, що вона мала! Ні, не все. Вона винна ще двадцять п’ять тисяч доларів – майже астрономічну суму. Катря хотіла навіть піти зараз до сусідської квартири й сказати, що все знає, й вони не отримають більше ні цента, але, все проаналізувавши ще раз, зробила висновок, що вона на гачку, з якого зірватися вже не може.

Пекельно тяжка ніч. Безсонна. У голову лізли різні думки. Іноді не хотілося жити. Але в кімнаті за стіною був її син, її довічна любов, її радість і біль. Він був у небезпеці, і Катря як мати повинна зробити все можливе й неможливе, щоб врятувати його. Вона зробить це, якщо навіть це коштуватиме їй життя. Але як? Хто допоможе? Хто підкаже? Хто втішить? Хто розрадить? Нема в неї нікого. Одна зі своїм горем, зовсім одна. «Брехня, – Катерина гірко посміхнулася, – тепер зі мною буде жити подруга на ймення Самотність».

Ніч, як довгий рік, закінчилася, за вікном почало сіріти, а Катерина так і не змогла зімкнути очей. Вона освіжила палаюче тіло холодним душем, попила кави. У цей час почула, як у сусідки гепнули металеві двері. Катря зірвалася з місця, прожогом кинулася до вішалки в коридорі, де висів кітель, курточка та штани Олександра, схопила їх і відчинила навстіж двері. Прямо перед нею стояла Лариса, розгублена, з дурнуватою посмішкою на обличчі, й кліпала своїми невиразними очима.

– Забирай це лахміття! – вона пожбурнула одяг Сашка на Ларису. – Бо воно бридке, брудне й липке, як і ти сама!

Катря з розмахом гучно гепнула дверима, закрила на замок. На мить їй здалося, що зачинилися не двері, а їй перекрили подих. Вона зробила кілька глибоких вдихів та видихів. На душі відчулося полегшення.

– Що трапилося? – перед нею з’явився заспаний та розгублений Сергій.

– За одним минулим я вже зачинила двері, – відповіла задоволено.

– Ні, дійсно, що тут відбувається? – запитав син, протираючи очі.

– Іди вмийся та приходь снідати. Я все тобі розповім, – відказала Катря й пішла до кухні.

Настав день, коли Катерина мала розрахуватися з гарбузоголовим. Вона почувалася розгубленою й безпорадною, бо вдома було лише дві тисячі доларів. З пекучим болем у душі Катря кілька разів заходила до кімнати сина, і він кожного разу піднімав на неї очі, в яких були питання й надія. А вона нічого втішного не могла сказати, бо до цього часу не знала, що робити далі.

З плином часу стіни кімнати, стеля почали на неї тиснути так, що забракло повітря. Катерина втішала себе думкою, що безвихідних ситуацій немає, треба лише знайти цей вихід. Раніше це спрацьовувало, а зараз… Зараз вона більше не могла сидіти серед цих тяжких стін, що вже їй не належали. Одягла свій улюблений чорний, у дрібний білий горошок сарафан, взула лаковані чорні босоніжки на високих підборах, провела по волоссю гребінцем перед дзеркалом. На неї дивилася все така ж гарна, як і раніше, Катря, лише очі не сяяли жагою життя, а були стомлені та сумні.

– Ти куди, мамо? – почула позаду стурбований голос.

– Нікуди не ходи. Незабаром повернуся, – відповіла й швидко схопила свою чорну сумочку з ключами від «Опеля».

Катерина довго їздила вулицями великого та безглуздого, метушливого міста, не відчуваючи нічого. З неї ніби витягли душу, залишивши жахливу порожнечу. Вона без уваги кидала погляди на проспекти, що блищали склобетонними вікнами новобудов, ковзала байдужим поглядом по перехожих, що поспішали у справах, потім кружляла вузькими провулками передмістя, де стояли, щільно притиснувшись, приватні будинки, але ніяк не могла зібратися з думками. Була порожнеча не лише в душі, а й у голові.

Вона помітила, що закліпало червоним вогником око на панелі авто, і звернула на найближчу автозаправку.

– Скільки вам? – запитав її хлопець у синій спецівці.

– Повний бак, – відповіла так, що не пізнала свого голосу.

Треба було їхати додому, де чекав син. Уявила, як він вийде зустрічати її, подивиться з надією їй у вічі, як зміниться надія на відчай.